Винниченко Володимир: Заручини

— Зто, положим, верно!

— Удивительно, как он еще «по Фридрихштрассе» не прошелся...

Потроху всі вийшли, і в кімнаті стало тихо.

«Не можу... не можу... — мучився Микола. Його перекидало, голову давило, ноги поробились якісь важкі-важкі, мов на них гирі почеплено. — Хай усе пропада... Хай Галя сердиться... Хай!.. Тільки заснути, заснути!.. Стіна холодніша... голову вниз... Треба думати щось... Ні, нічого не думати. Голову вниз, вниз, вниз...»

А в залі так само гриміло піаніно, крутилися пари, й сміх гучно розбігався по покоях.

Заклавши голову в самий куток ліжка, розкидавши руки й ноги, на превелику силу Микола заснув...

А пари все крутились.

Прибігали «коллеги», глузували, шарпали, виходили знов, а Микола спав, важким, міцним сном спав. Вже й пари перестали крутитись, затихло піаніно, вже загриміли тарілки в їдальні, а Микола все спав, тяжко, міцно спав. І снилось йому... Якась маленька хатинка, уся в шпалерах з написами: «Калинкинское, калинкинское». В однім кутку — груба, а біля неї діжка з солоними огірками. Коло діжки сидить біла, рум'яна, товста «Сашенька-Машенька, душенька Наташенька» й їсть книжку, на якій золотими літерами написано: «Ученая книга сочинения Лєрмонтова». Миколі чогось робиться страшно-страшно, аж мороз поза шкурою йде. А з-за груби виглядає Фомушка і кричить: «Необразованньїй, необразованньїй». — «Молчать! Зто подло», — накидається на його Сашенька і, схопивши Миколу за голову, кусає йому носа. «Тьі мой! мой!» — кричить вона йому, і Микола почуває, як ніс йому більшає, більшає й вже ось-ось сягне до плеча Галі, що якось зробилася з Сашеньки. «Це погано, — дума він, — піп вінчати не може». — «Плевать, — каже Галя, — плевать! Глафира Кондратьевна имеет свой дом, она повенчает». Глафіра Кондратьєвна скидає свій очіпок і натягає йому на голову. Микола почуває, як щось холодне котиться йому по грудях і розливається по всім тілі. «Це благодать», — дума він. «Ур-р-ра!» — розкочується по церкві, й Микола бачить радісні лиця шаферів. А з-за колони виглядає Фомушка і кричить: «Я вас не боюсь, потому я необразованньїй». — «Ур-р-ра!» — знов гукають дружки. Микола схоплює Галю й почина цілувать її руку, її саму. А губи та руки Галині холодні, як крига, і це ще більш подобається Миколі. «Ур-р-ра», — не стихає гук. Микола прокинувся.

— Ур-р-ра! — загриміло в їдальні. Микола опам'ятався: в руках і під губами у його була холодна залізна штаба з ліжка.

— Ур-р-ра! Микола сів.

«Що таке? — подивився він на себе, навкруги і на ліжко. І згадав. — Господи! Який сором, який сором! — схопив він себе з одчаєм за голову. — Напився! Напився, як биндюжник, собака!.. Винесли... Сміялись... «Малорос, українець...» Глузування пшютів!.. А вона?.. Вона чиста, свята... Вона не плюне тепер у мою гидку, п'яну пику?»

Він скажено здушив голову й завмер. Щоки йому палали з сорому, в голові гуділо, а на серці була якась безсила, холодна безнадійність і почування чогось страшного.

«Тікати, тікати додому! — вмить схопився він і почав нервово застібати ґудзики, що, мабуть, порозстібали, як виносили. — Тікати, щоб ніхто й не бачив мене!..

Ні! — раптом зупинився він. — Побачать з їдальні й покличуть... Що ж робити? Що ж робити?»

Він з одчаєм подивився навкруги й безсило сів на ліжко. В їдальні чогось трохи стихло, потім декільки голосів вмить заговорило разом, і, нарешті, почувся бас Єремея Афанасьєвича:

— Так разбудить его, что ж там!

У Миколи страшенно завмерло серце.

Хтось тихо щось сказав, голос ніби жіночий.

— Вот пустяки! Разбудить, й баста!

«Мене!» — з жахом пролетіло в Миколиній голові. Він схопився, зашамотався, підбіг чогось до дверей, потім назад і вмить, щось наче згадавши, хутко підбіг до ліжка, ліг і одвернувся до стіни. Серце йому билось невимовне.

Незабаром у залі зачулись чиїсь швидкі ступні, потім у сінях і, нарешті, в Васиній кімнаті.

— Николай Степанович!.. Николай Степанович! — заговорив Фомушка, підбігаючи до ліжка, і раптово затряс його за рукав. — Вставайте!..

«Встану, краще встану! — тим часом думав Микола. — Все одно прибіжать помогачі, почнуть гойдати на руках... Встану!»

— Николай Степанович! Вставайте!..

— М-м-м... — замурчав Микола й підвів трохи голову. — Что такое?.. Я спать хочу...

— Вставайте, Николай Степанович, нельзя, вас все просят на ужин...

— Все? — здивувався Микола і повернувся до його. — Чего ради?

— Так... нужно... — зам'явся Фомушка, якось таємниче всміхаючись.

— Но для чего? — похмуро спитав Микола. — Еще смеяться?