Винниченко Володимир - Заручини

Піаніно загриміло.

«Ех, матері його ковінька! — весело пронеслось у Миколиній голові. — Я вам покажу, як українці танцюють!» — і піймавши такт, стукйув, ударив ногою і наче силою якоюсь понісся в танці. Через хвилину він уже нічого не бачив і не чув, крім якогось жовтого світу в очах і бадьорих, палких згуків козака... А через деякий час добре він і цього вже не бачив і не чув, а тільки почував, як голова горіла й наче її ще міцніше хтось обгорнув покривалом; почував, як серце то холоділо, то завмирало, ноги ось-ось збирались підігнутися й лишити тіло без підпори. Не чув він і не бачив, як по залі замість викриків дивування з його та бадьорих оплесків нісся вже спершу притишений сміх, а подекуди й голосний регіт. Він ще раз зробив «мисліте» і, посковзнувшись, широко розтягнувся на підлозі. Піаніно змовкло, і регіт ще дужчою хвилею розлігся по залі.

— Вот тебе й козачок! Ха-ха-ха!

— Не вьітанцевалось!

— Не мешайте, пусть отдохнет!

— Ха-ха-ха-ха!

До Миколи підбіг Фомушка і, сміючись, став підводити його, ще більше додаючи сміху недоладними силкуваннями. Микола трохи підвівся і, блідий, з посинілими губами, дивився на всіх, жалісно і криво всміхаючись.

— Но ато... Зто просто подлость, гадость! — вмить виступила на середину Галя, червона, з блискучими очима і чимсь диким і злим в губах. — Подло смеяться! Подимите его сейчас же! Сльїшите!

Всі здивовано подивились на неї, й декільки «коллег» кинулись до Миколи й підняли його.

— Спа... си... бі... — ледве вимовив він до Галі, піднімаючись і держачись за Фомушку. — Голова трохи закру... закрутилась.

І хотів усміхнутись, але так скривив побілілі губи, що «коллеги», які збиралися вже пирскнути з «закру... закрутилась», тільки нахилили голови, а деякі одвернулись.

— Куда же его? — спитався один з тих, що підняли, ні до кого, властиво, не звертаючись.

— На воздух! На двор!.. Освежиться! — зразу всі взяли участь. — Пусть освежится!.. Дождик...

— Нет, на холоде хуже!

— Расскажи своєму деду!

— Водьі ему!

— Зто танцьі. В голову ударило...

— Кофе с лимоном!

— Нашатирного спирту!.. Есть нашатирний спирт?

— На воздух!

«Освіжитись, освіжитись», — з мукою думав і Микола, почуваючи, як щось важке-важке то набігало з живота на груди, то відходило, то знов набігало, вкриваючи лоба холодним потом, і знов одходило, кидаючи в огонь.

— Вот тут, на крильце, ему хорошо будет, — злегка опускаючи Миколу на східці ґанку, промовив Фомушка. — Дождик освежит.

Микола жаденно потягнув у себе свіже, вогке повітря, але зараз же почув, як голову здавило наче здоровенними обценьками й тіло все зімлявіло і вкрилося холодним потом. Сили падали.

— Что ви, коллега, спать хотите? — піддержав його один з «коллег», бачачи, що Микола зовсім хилиться набік, безсило хилитаючи головою.

— П... по... га... но м... ме... ні, — ледве вимовив Микола, — тяжко.

— Спать? Да?.. Да он спать хочет?! — звернувся «коллега» до другого. — Бери, поведем, пусть заснет... И накачался же!.. Осторожно, осторожно... Что говорите? Спать? Да?.. Хорошо, хорошо, сейчас ляжете. Отворяй двери!

— Что он? — зустріли їх питаннями. — Не хочет си-деть?

— Спать хочет... Дайте дорогу, господа... Клади на кровать... Васька й на полу поспит... Ноги ему положи на кровать, неудобно же так.

— Может, раздеть его?

— Нет, й так заснет...

«Спати, спати, спати, — крутилося в Миколиній голові з невимовною мукою. — Спати, спати, щоб не чути цього гаму в голові, не почувати цього завмирання та холодного поту».

— Зто хохлик так? — увійшов хтось новий. — Ай, бедняга! А еще идеалист!

— Да, идеально клюкнул! — одповів якийсь поважний голос. — Ха-ха-ха!

«Нехай, нехай сміються... Все одно, все одно... Тільки щоб заснути, щоб не давило, не давило. Заснути, заснути», — крутився Микола гарячою головою по подушці, зараз же нагріваючи одне місце й шукаючи другого, холоднішого. А піт лився наче з повітря, в грудях завмирало, то холодіючи, то неприємно палаючи; тіло лежало, як побите; сам він наче то валився в якесь чорне провалля, то піднімався на якісь надзвичайні високості.

— Україна моя бідна, ой-ой-ой-ой! — заголосив хтось над Миколою. — Напила-а-ся бідна-а... А ведь сначала ловко танцевал, каналия! Даже разбирало! Потом уж стал кренделя вязать... Разобрало украинца... Иш!

— Что он — спит? Может, сльїшит?

— К-кой черт! Куда ему там слишать!.. Эй, коллега!.. коллега!

«Нехай сміються, нехай говорять... заснути, заснути... Хоч на хвилину ж заснути!» — важко дихав Микола, притуляючи нечуственного лоба до холодної стіни.
— Дядько!.. Дядько-хохол!.. Йдем! А то еще разбудим себе на горе.