Винниченко Володимир: Баришенка

version='1.0' encoding='utf-8'?> Проза Винниченко Володимир Баришенка Взято з javalibre.com.ua

В хаті й біля хати Сидоренчихи шамотня, гамір, біганина. Баби та молодиці з діловим, заклопотаним і трошки переляканим виглядом бігають то з горниці в кухню, то з кухні в горницю, вискакують надвір, прожогом виливають із мисок, макітер і знову біжать у хату. На долівці — клапті соломи, попіл, розлита вода. Надворі товпляться баби, зазирають у вікна горниці й, склавши руки під грудьми та похитуючи головами, шепочуться. Дітлахи нишпорять поміж спідницями, дряпаються на вікна й прилипають до шибок, широко, з таємним жахом і цікавістю роздираючи очі. Вони нічого не бачать через бабів, що товчуться в хаті, але їм все-таки страшно, їх здирають із вікон, дають штовханів та ляпасів, одначе вони не плачуть, — не до того.

На груші, на самому вершечку, сидить Сашко, кидає сухими гіллячками в хлопців і огризається. Він сховався туди від бабки Соломії та тітки Катрі. Вони трохи не розірвали того чортового лобуряку, шибеника. Та де ж, нікого не питаючи, — там же розумне таке, що господи! — нікому ні слова не бовкнувши, схопився на коня та й гайнув у Соковате по лікаря! От-от має приїхати дохтурка. А що тут може та дохтурка зробити? Навіщо вона, на якого ката? На той світ заправторити? З тих дохтурів тільки й того, що після них попа клич.

Прийшлось зараз же запрягать у воза коней та мерщій гнати на хутори по бабу Чаплю. Думали, що якось бог поможе і без баби обійдеться, але як той розумник, школяр отой чортів, вихопився з дохтуркою, то треба ж рятуватися.

Тепер баба Чапля вже порається, слава, богу, біля Сидоренчихи.

Чоловіків ні в хаті, ні на подвір'ї не видко. Котрі в полі косять, яких погнали на окопи, а більшість на війні.

День сонячний, ясно-небий, тільки де-не-де пухнаті сиві кужелі випинаються з-за обрію. Вчора був великий дощ, і трава ще пом'ята й зализана від його.

Сашко часом злізає трохи нижче, шепотом кличе Юхима, свого товариша, й питається, як там у хаті. Юхим, довгообразий, з великими чорними очима, гострим підборіддям, у студентському позеленілому картузі, моргає йому й хита головою, мовляв — нічого, не турбуйся. Сашко завзято спльовує вниз і перекривлює бабів. Від того, що він перехилився вниз, лице йому червоніє й очі робляться пукатими. Одного чобота йому здерли, як ловили за ноги, коли він тікав на грушу, картуз загубив сам. Біляве волосся, жовте на кінчиках, стирчить наперед сердито й уперто.

— А ти сиди там, сиди!

— «Сиди там, сиди!»

— От я тебе перекривлю! Аж на кутні засмієшся! Ач, яке добре! Мати помирає, а воно сидить на груші та з людей сміється! От так тепер по тих школах вчать.

— «По школах!» Боюсь я вас.

І Сашко знов лізе вгору й дивиться на шлях, що в'ється поза церквою. Але там не видко ще дохтурської брички. Тільки череда, розсипавшись по царині, мляво пересовується вздовж дороги.

В горниці на полу лежить Явдоха Сидоренчиха. Вона родить уже другу добу. Два дні й дві ночі в хаті стояв несамовитий крик її, зойк, верещання дітей. Губи її блідо-сині, покусані, запечені нелюдською мукою; руки й щоки подряпані нігтями; волосся розпатлалось, кілька раз промокало, потім висихало і збилось у тонкі, немов з личаків, пасми. Тепер вона, заціпивши зуби, мичить, як замкнена в хліву корова, корчиться й божевільно закочує жовті, з червоними жилками баньки під лоба. Жовте, спухле, з синяками лице вкрите потом і здається — намазане салом. Коліна підняті догори, й живіт випинається над грудьми. Коли до неї звертаються, вона вже нічого не чує й не розуміє. І, здається, коли б загорілася хата, вона б так само лежала, корчилась і закочувала очі.

Коло полу стоїть лава. На лаві ночви, миски, макітри, ложки, віхті соломи, попіл. Біля Явдохи помалу порається баба Чапля, маленька бабуся з червоними, без вій, гостренькими оченятками і маленьким ротиком, зібраним докупи, як зашморгнутий кисет. Вона знає своє діло й не хапається.

В хаті ще душ п'ять бабів з засуканими рукавами, спітнілих, червоних, стомлених. Дух спертий, кислий, тяжкий, пахне кожухами, сирівцем, паленою соломою. З вікон на стіл лягли червоно-жовті смуги сонця й золотять на стіні старі запорошені рожі з паперу.

Баба Чапля щось шепоче про себе й великою ложкою колотить у мисці воду, попіл, сіль, товчене шкло й мочу маленької дитини. Баби пильно, з побожним страхом і напруженими очима стежать за кожним її рухом. Маленька, сухенька, червоноока й висхла, як грушка-кисличка, вся в темному, вона здається їм страшною і могутньою.