— А скореє б запили? Да? — зареготався Микола. Фомушка й собі не видержав.
— Ах, вьі, комик, комик! — ударив його по плечі Микола, аж хитаючись од сміху. — Жаль мне вас, чудака зтакого! Славньїй вьі все-таки мальїй!
— А мне, вьі думаєте, не жаль себя? — скрикнув Фомушка. — Жаль до слез просто! Й посоветоваться не с кем... Вот спасибо вам, вьі все-таки... Если бьі я смел, — додав він трохи несміливо, — предложить вам...
— С удовольствием, Фомушка, с удовольствием!.. Вьі не обижаетесь, что я вас Фомушкой називаю?
— Нет, нет, напротив. Я хотел вас просить внпить на брудершафт... В знак, значит, памяти...
— Ха-ха-ха! — засміявся Микола. — Да с превеликим удовольствием. На «тм», значит?
— На «тьі», на «тьі»! — радісно підхопив Фомушка. — Я думаю, беленькой? — повернувся він до Миколи.
— Все одно!
— Больше, знаєте, торжественности! І хоча у Фомушки рука вже трохи тремтіла, але чарки були налиті майстерно.
— Теперь рука за руку? — спитав Микола.
— Да
Випили, витерли поважно губи й поцілувались.
— Ну, теперь йди к черту! — вилаявся Фомушка брудершафтним звичаєм. Хоч Миколу це трохи й неприємно... ущипнуло, але він тільки засміявся й почав закусювати.
Ця чарка пройшла вже не так легко, вона була якась холодна, гірка і дуже смерділа сивухою. Микола аж здригувався, прислухаючись, як горілка вже не гріла, не ніжила, а якось давила і неприємними хвильками розкочувалася всередині. Сміятися вже не хотілось, хотілось тільки як-небудь скинути з лоба якесь ніби покривало, що наче обгорнуло йому голову й тісно давило її.
«Не треба було більше пити, — пробігла у його думка. — Погано... Треба пива випити, може, освіжить».
— Есть еще пиво? — звернувся він до Фомушки.
— Пиво? — схопився той зараз же. — Есть! Тут под столом цельїй погреб. О!
Микола жадібно випив і справді ніби освіжився.
— Хорошеє пиво, — похвалив він.
— Да, это прекрасное пиво, — згодився Фомушка й замислився. Оченята йому трохи зачервонілися й посоловіли, губи трохи одвисли; видно було, що не тільки пиво, але й горілка була «прекрасная».
І знов обидва замислились.
— Малоросса!.. Малоросса!.. Украинца... — вмить зачулось голосно в вітальні. Микола став прислухатись.
— Малоросса! Малоросса! — почулось уже в дверях, і декільки студентів, панночок і цивільних сюртуків прямувало вже до них.
— Коллега, козачка! — зразу звернувся до Миколи якийсь незнайомий студент і навіть подав бубликом руку.
— Да я не танцую, господа! — засміявся Микола.
— Ну, ну! Ничего, вьі малоросс... Вьі не должньї отказьіваться! — заторохкотіла якась панночка, що, як здавалось Миколі, знайома йому. — Это ваш национальньїй танец! Какой же вьі малоросе, если не умеете танцевать козачка! Стидно, стьідно!
Миколі знов захотілося сміятись і... навіть танцювати. «А от же візьму і покажу вам!» — подумав він і рішуче встав сміючись. Але ноги чогось стали як дерев'яні, ніби чужі і якось чудно пересовувались з місця. Він хитнувсь і схопився за «коллегу».
— Осторожно, коллега! — піддержав його той. — Хотя на корабле качка больщая, но нужно HOC держать по ветру.
— Ничего, ничего — заспокоїв його Микола. — Это пустяки! Вьі, может бьіть, думаєте, что...
— Ничего я не думаю, — перебив йому «коллега», ведучи під руку й направляючи до дверей.
— Все благополучно, й мьі будем танцевать! «їй-богу, вони думають, що я п'яний!» — аж скрикнув про себе Микола, і ця здогадка ще більше звеселила його.
— Потом вьі нам споете что-нибудь из малорусского, — щебетала панночка, йдучи поруч. — Все малороссьі хорошо поют... А сначала протанцуете козачка.
«Я вам таки й покажу, як треба танцювати!» — думав Микола, веселими, добрими очима дивлячись на всіх. І такі вони йому здавались усі милі, хороші, добрі та щирі, що так би взяв та й обцілував усіх.
— Круг! Круг! — закричало декільки голосів, як тільки увійшли всі до зали. Всі зараз же почали посовуватись до стін, розчищаючи широке місце посередині.
— Господа!.. Будьте добрьі!.. Круг, круг! Станьте к стенам! — кричали й бігали якісь два студенти.
«Той, здається, дирижер», — подумав Микола, слідкуючи за одним.
— Господа! Нельзя же так. Виноват... Коллега, пожалуйте!..
Микола вийшов на середину, з дитячою якоюсь усмішкою подивляючись на всіх і силкуючись найти Галю. Але її щось не видко було.
— Пожалуста, козачок!.. Запорожский! — крикнув один з дирижерів до тапьорші й підбіг до Миколи.
— Ну, — хитнув він головою на середину і злегка взяв його за рукав. — Ужарьте-ка!
Читать дальше