Ґюнтер Ґрас - Бляшаний барабан

Чорної кухарки я не боявся зроду. Аж коли пустився втікати, коли сам схотів відчути страх, вона забралася мені під шкіру й так там і лишилася, хоча здебільшого й приспана, лишилася донині, коли я святкую своє тридцятиріччя. Час від часу вона постає то в одній подобі, то в іншій; це може бути, наприклад, слівце «Ґьоте», що змушує мене злякано скрикувати й ховатися під ковдру. Хоч стільки я вивчав змалечку цього короля поетів, від його олімпійського спокою мені всякчас ставало моторошно. І коли нині він, перевдягнений, увесь чорний, мов та кухарка, вже не такий ясний і класичний, стоїть, перевершуючи своєю похмурістю самого Распутіна, перед моїм заґратованим ліжком і з нагоди мого дня народження запитує: «Чи прийшла Кухарка чорна?» — мене поймає глибокий страх.

«Так-так-так!» — підтверджували вагонні колеса, несучи втікача Оскара до Парижа. Власне, інтерполівців я очікував уже на паризькому Північному вокзалі — на Гар-дю-Нор, як сказав би француз. Але до мене забалакав лише носій, від якого тхнуло червоним вином так, що за Чорну кухарку я б його не сприйняв, хоч би як хотів. Я довірливо передав йому свою валізку, і він доніс її майже до самого виходу з перону. Я ж бо гадав, що поліцейські та, власне, й кухарка пошкодують грошей на перонний квиток, вони підійдуть до мене й заарештують уже на виході з перону. Отож із мого боку розважливо буде забрати валізку в носія ще до виходу з перону. Отак мені й довелося самому перти ту валізку аж до метро, бо поліція не з'явилася навіть сюди й не взяла її в мене з рук.

Не хочу нічого розповідати вам про всесвітньо відомий запах у метро. Парфуми з таким запахом тепер, як я недавно прочитав, можна навіть купити й покропитися ними. Мені впало в око, що, по-перше, метро, як і залізниця, хоч і в іншому ритмі, теж запитує про Чорну кухарку, а по-друге, що там ту кухарку, схоже, знають, як і я, всі пасажири, — знають і бояться, бо від усіх довкола віяло страхом і жахом. А мій план був такий: доїхати в метро до Порт-д'Італі, а звідти на таксі — до аеропорту Орлі; особливо пікантним і оригінальним я уявляв собі арешт коли вже не на Північному вокзалі, то принаймні в знаменитому аеропорту Орлі, а кухарка — у формі стюардеси. Один раз мені довелося зробити пересадку, і я був радий, що в мене така легенька валізка; тепер метро везло мене в південному напрямку, і я розмірковував: «Де ж ти вийдеш, Оскаре?.. Боже, скільки всього сталося за один день! Сьогодні вранці, неподалік від Ґересгайма, тебе ще облизувала корова, ти був веселий і нічого не боявся, і ось ти в Парижі. То де ж ти вийдеш, і де вона, чорна й страшна, ступить тобі назустріч? На Place d’Italie чи вже біля Porte?»

Я вийшов, не доїхавши однієї станції до Porte, на Maison Blanche, бо подумав собі: «Вони, звісно, думають, що я думаю, нібито вони стоять на Porte. Але ж вона знає, про що думаю я і про що думають вони. До того ж мені все це вже набридло. І сама втеча, й намагання не позбутися страху мене стомили. Оскар уже не хотів їхати до аеропорту, Maison Blanche йому здалася своєріднішою, ніж аеропорт Орлі, і я, певно, мавтаки рацію, бо на цій станції метро виявився ескалатор, завдяки якому мене сповнили високі почуття і в рівномірному перестуці якого я почув: «Чи прийшла Кухарка чорна? Так-так-так!»

Оскар нерішуче спиняється. Ось його втеча й наближається до кінця, а разом із втечею до кінця наближається і ця розповідь. Та який ескалатор на станції Maison Blanche — чи досить він високий, крутий і символічний, щоб своїм рівномірним перестуком позначити завершальний епізод цих записів?

Але потім на думку мені знов навертається сьогоднішнє моє тридцятиріччя. Отож усім тим, кому ескалатор здається надто гуркітливим, на кого не наганяє страху Чорна кухарка, я пропоную таку кінцівку: мій тридцятий день народження. Бо з-поміж усіх днів народження хіба не найоднозначніший саме тридцятий? Він має в собі цифру «три», він дає змогу передбачити число «шістдесят» і цим робить його зайвим. Коли сьогодні вранці на моєму святковому пирозі загорілося тридцять свічок, я на радощах і від розчулення трохи не заплакав, але перед Марією посоромився: у тридцять років плакати вже не можна.

Щойно мене взяв на себе перший східець ескалатора — якщо про ескалатор узагалі можна сказати, що він має перший східець, — як я розсміявся. Незважаючи на страх — чи, може, саме зі страху, — я сміявся. Ескалатор повільно й круто підіймався вгору — а вгорі стояли вони. Часу в мене лишалося на півсиґарети. За два східці попереду мене нецеремонно пустували двійко закоханих. Східцем нижче їхала літня жінка, в якій я спершу, хоч і безпідставно, запідозрив Чорну кухарку. Вона була в капелюшку, оздобленому штучними фруктами. Поки я курив, на думку мені спадали — і я докладав до цього зусиль — усілякі асоціації, пов'язані з ескалатором: спочатку Оскар вдавав із себе поета Данте, що повертається з пекла, а вгорі, де ескалатор закінчується, його очікують спритні репортери зі «Шпігеля» й питають: «Ну, Данте, то як там унизу?..» У таку саму гру побавився я і з Ґьоте, королем поетів, і люди зі «Шпігеля» розпитували мене, як воно там, унизу, в матерів. Зрештою поети мені набридли, і я сказав собі, що нема вгорі ні журналістів зі «Шпігеля», ні отих панів із залізними жетонами в кишені, а стоїть там вона, кухарка, і ескалатор гуркоче: «Чи прийшла Кухарка чорна?» І Оскар відповідає: «Так-так-так!»