Ґюнтер Ґрас - Бляшаний барабан

Ідея щодо американського діда Коляйчека спала мені на думку ще тоді, як я лежав на луці за Ґересгаймом і мене облизувала корова, а я не розплющував очей. Була десь година сьома ранку, і я сказав собі: «О восьмій відчиняються крамниці». Я засміявся й побіг звідти геть, а барабана покинув біля корови. Я розмірковував так: «Учора Ґотфрід стомився, заяву він зробить сьогодні аж о восьмій чи й о пів на дев'яту, тож скористайся з цієї невеличкої переваги». Десять хвилин пішло на те, щоб у заспаному передмісті Ґересгайма викликати телефоном таксі. Воно привезло мене на Головний вокзал. Дорогою я заходився лічити свої гроші, але часто збивався, бо раз у раз вибухав по-вранішньому безтурботним і свіжим сміхом. Потім я погортав свій дорожній паспорт, виявив там — заслуга концертної агенції «Захід» — відкриту візу до Франції, відкриту візу до Сполучених Штатів (доктор Дьош уже давно виношував мрію ощасливити ці країни концертним турне барабанщика Оскара).

«Voila! — сказав я сам собі. — Тоді тікаймо до Парижа, це неважко зробити й гарно звучить, таке вписалося б навіть у фільм за участю Габена, який, попахкуючи люлькою, добродушно тебе вистежує. Але хто ж гратиме мене? Чаплін? Пікассо?.. Сміючись, збуджений через думки про втечу, я все ще ляскав себе по колінах у трохи зім'ятих штанях, коли таксист зажадав сім марок. Я заплатив і поснідав у привокзальному ресторані. Тримаючи поряд з яйцем у мішечку залізничний розклад, я вибрав потрібного мені потяга, після сніданку ще встиг обміняти валюту, купив також валізку з добротної шкіри, потім, остерігаючись повертатися на Юліхерштрасе, наповнив її хоч і дорогими, але незручними сорочками, поклав іще блідо-зелену піжаму, зубну щітку, зубну пасту й інші дрібнички, придбав, позаяк заощаджувати гроші не було рації, квиток першого класу й невдовзі потому непогано відчув себе в м'якому кріслі біля вікна. Я втікав, але потреби бігти не мав. Подушки в кріслі також сприяли моїм роздумам. Скоро лиш потяг рушив і втеча почалася, як Оскар заходився придумувати собі щось таке, чого треба було боятися, бо ж не безпричинно я казав собі: «Втікати — втікай, але боятися не забувай!» Однак що тебе може злякати, Оскаре, й від чого варто втікати, коли навіть думка про поліцію не викликає в тебе нічого, крім по-вранішньому безтурботного сміху?

Сьогодні мені виповнилося тридцять, і хоча й моя втеча, й процес уже в минулому, той страх, якого я наганяв собі, коли втікав, не розвіявся.

Що було його причиною — поштовхи на стиках рейок, пісенька вагонних коліс? Монотонно проступали її слова й остаточно пригадалися аж перед самим Аахеном — пригадалися й міцно засіли в пам'яті того, хто потопав у м'якому кріслі вагона першого класу, й лишилися там і після Аахена — кордон ми перетинали десь о пів на одинадцяту, — й робилися чимдалі виразнішими та страшнішими, тож я був навіть радий, коли митники трохи відвернули мою увагу: горб у мене зацікавив їх дужче, ніж моє ім'я й мій паспорт. І я казав собі: «Ох уже цей Вітляр, ох уже сонько! Скоро вже одинадцята, а він ще навіть не стоїть зі слоїком під пахвою в поліції, тоді як я задля нього вже від самого рання втікаю, намагаюся нагнати собі страху, щоб моєю втечею щось рухало». А як страшно було мені в Бельгії, коли вагонні колеса наспівували: «Чи прийшла Кухарка чорна? Так-так-так! Чи прийшла Кухарка чорна? Так-так-так!..»

Сьогодні мені виповнилося тридцять, і позаяк процес відновлюють і мене мають виправдати, я знов муситиму стати на ноги й у трамваях, у потягах чути оте: «Чи прийшла Кухарка чорна? Так-так-так!»

І все ж таки та поїздка, попри мій страх перед Чорною кухаркою, страшної появи якої я очікував на кожній станції, була приємна. Я лишився в купе сам — кухарка, либонь, сиділа в сусідньому купе, — знайомився спершу з бельгійськими митниками, потім — із французькими, час від часу на хвилин п'ять засинав, прокидався, тихенько скрикнувши, і, щоб не постати перед Чорною кухаркою геть беззахисним, гортав тижневик «Шпігель», що його ще в Дюсельдорфі придбав просто з вагонного вікна, вже вкотре дивувася з того, що журналісти стільки всього на світі знають, знайшов навіть ущипливу замітку про мого менеджера, доктора Дьоша з концертної агенції «Захід», а в замітці — підтвердження тому, про що знав і сам: Дьошева агенція трималася на одному стовпі, і тим стовпом був барабанщик Оскар. А поряд — досить пристойний мій знімок. І ось цей стовп на ім'я Оскар майже до самого Парижа малював собі в уяві крах концертної агенції «Захід», до якого мав призвести мій арешт і поява Чорної кухарки.