Світлана Алексієвич - У війни не жіноче обличчя

– Правди.

– А ви вважаєте, що правда – те, що в житті. Те, що на вулиці. Під ногами. Для вас вона така низька. Земна. Ні, правда – те, про що ми мріємо. Якими ми хочемо бути!

«Наступаємо… Перші німецькі селища… Ми – молоді. Сильні. Чотири роки без жінок. У льохах – вино. Закуска. Ловили німецьких дівчат і… Десять чоловіків ґвалтували одну… Жінок було замало, населення тікало від Радянської армії, брали юних. Дівчаток… Дванадцять-тринадцять років… Якщо вона плакала, били, щось заштовхували до рота. Їй боляче, а нам смішно. Я тепер не розумію, як я міг… Хлопчик з інтелігентної родини… Але це був я…

Єдине, чого ми боялися, щоб наші дівчата про це не дізналися. Наші медсестри. Їх стидалися…»

«Потрапили в оточення… Блукали лісами, болотами. Їли листя, їли кору дерев. Якесь коріння. Нас було п’ятеро, один зовсім хлопчисько. Щойно призвали. Уночі мені сусід шепоче: “Хлопчисько напівживий, все одно помре. Ти розумієш…” – “Ти про що?” – “Мені один зек розповідав… Вони, коли з табору бігли, спеціально брали з собою молодого… Людське м’ясо їстівне… Так рятувалися…”»

Ударити сили не стало. Назавтра ми зустріли партизанів…»

«Партизани вдень приїхали на конях до села. Вивели з дому старосту і його сина. Сікли їх по голові залізними прутами, поки вони не впали. І на землі добивали. Я сиділа коло вікна. Усе бачила… Серед партизанів був мій старший брат… Коли він увійшов до нашого будинку і хотів мене обійняти: «Сестричко!!!» – я закричала: «Не підходь! Не підходь! Ти – вбивця!!!» А відтак оніміла. Місяць не розмовляла.

Брат загинув… А що сталося б, якби він був живий? І повернувся б додому…»

«Уранці карателі підпалили наше село… Урятувалися лише ті люди, які втекли до лісу. Утекли без нічого, з порожніми руками, навіть хліба з собою не взяли. Ні яєць, ні сала. Уночі тітка Настя, наша сусідка, била свою дівчинку, бо та весь час плакала. З тіткою Настею були п’ятеро її дітей. Юлечка, моя подружка, найслабша. Вона завжди хворіла… І чотири хлопчики, всі маленькі, й усі теж просили їсти. І тітка Настя збожеволіла: «У-у-у… У-у-у…» А вночі я почула… Юлечка вмовляла: «Мамочко, ти мене не топи. Я не буду… Я навіть їсточки просити в тебе не буду. Не буду…»

Уранці Юлечки вже ніхто не побачив…

Тітка Настя… Ми повернулися в село на вуглинки… Село згоріло. Невдовзі тітка Настя повісилася на чорній яблуні у своєму саду. Висіла низько-низько. Діти стояли біля неї і просили їсти…»

Із розмови з цензором:

– Це – брехня! Це наклеп на нашого солдата, який визволив пів-Європи. На наших партизанів. На наш народ-герой. Нам не потрібна ваша маленька історія, нам потрібна велика історія. Історія Перемоги. Ви не любите наших героїв! Ви не любите наші великі ідеї. Ідеї Маркса і Леніна.

– Так, я не люблю великі ідеї. Я люблю маленьку людину…

«Сорок перший рік… Ми в оточенні. З нами політрук Лунін… Він зачитав наказ, що радянські солдати ворогові не здаються. У нас, як сказав товариш Сталін, полонених немає, а є зрадники. Хлопці вийняли пістолети… Політрук наказав: «Не треба. Живіть, хлопці, ви – молоді». А сам застрелився…

А це вже сорок третій… Радянська армія наступає. Йшли Білоруссю. Пригадую маленького хлопчика. Він вибіг до нас звідкись із-під землі, з льоху, і кричав: «Убийте мою мамку… Убийте! Вона німця любила…» Його очі здавалися круглими зі страху. Слідом бігла чорна стара. Уся в чорному. Бігла і хрестилася: “Не слухайте дитя. Дитя збожеволіло…”»

«Викликали мене до школи… Зі мною розмовляла вчителька, яка повернулася з евакуації:

– Я хочу перевести вашого сина до іншого класу. У моєму класі – найкращі учні.

– Але у мого сина тільки «п’ятірки».

– Це нічого не важить. Хлопчик жив під німцями.

– Так, нам було важко.

– Я не про те. Усі, хто був в окупації… Вони під підозрою…

– Що? Я не розумію…

– Він про німців дітям розповідає. І він заїкається.

– Це в нього зі страху. Його побив німецький офіцер, який жив у нас на квартирі. Був невдоволений, як син почистив йому чоботи.

– Ось бачите… Самі зізнаєтеся… Ви жили поряд із ворогом…

– А хто цього ворога допустив до самої Москви? Хто нас тут залишив із нашими дітьми?

Зі мною – істерика…

Два дні боялася, що вчителька повідомить про мене. Але вона залишила сина у своєму класі…»

«Удень ми боялися німців і поліцаїв, а вночі – партизанів. У мене останню корівку партизани забрали, залишився у нас тільки кіт. Партизани голодні, злі. Повели мою корівку, а я – за ними… Кілометрів десять ішла. Благала – віддайте. Троє дітей голодних у хаті на печі залишила. «Іди, тітко! – насварили. – Бо пристрелимо».