Світлана Алексієвич - У війни не жіноче обличчя

Незабаром з’явився заклик ЦК комсомолу та молоді, позаяк німці були вже під Москвою, всім стати на захист Батьківщини. Як це Гітлер візьме Москву? Не дамо! Не тільки я… Усі дівчатка виявили бажання йти на фронт. Мій батько вже воював. Ми вважали, що будемо єдиними… Особливими… А прийшли до військкомату – там багато дівчат. Я охнула! Моє серце спалахнуло, сильно так. А відбір був дуже суворий. По-перше, звісно, треба мати міцне здоров’я. Я боялася, що мене не візьмуть, бо в дитинстві часто хворіла і, як казала мама, була хирлявою. Тож мене інші діти кривдили змалку. Утім, якщо вдома, крім дівчини, що йшла на фронт, нікого більше з дітей не було, також відмовляли, бо не можна залишати матір саму. Ой, наші матусі! Сльози в них не висихали… Вони лаяли нас, вони благали… Але я мала ще двох сестер і двох братів, щоправда, значно молодших за мене, та цього не брали до уваги. Тут, як на гріх, з колгоспу всі пішли, на полі нікому працювати, і голова не хотів нас відпускати. Отож нам відмовили. Пішли ми до райкому комсомолу, і там відмовили. Тоді ми делегацією з нашого району поїхали до обкому комсомолу. Усі мов затялися, серця палали. Нас знову звідти відправили додому. І ми вирішили, якщо ми вже тут, у Москві, то треба йти до ЦК комсомолу, на саму гору, до першого секретаря. Домагатися хай би там що… Хто доповідатиме, хто з нас сміливий? Гадали, що тут, напевно, будемо тільки ми, а там до коридору не можна було впхатися, – де вже там до секретаря потрапити. Молодь з усієї країни, багато хто побував в окупації, і тепер вони жадали помститися ворогу за своїх загиблих близьких. З усього Союзу. Так-так… Словом, ми навіть трохи розгубилися…

Увечері, втім, потрапили до секретаря. Нас запитують: «Ну, як ви підете на фронт, якщо не вмієте стріляти?» Тут ми хором відповідаємо, що вже навчилися… «Де? Як? А перев’язувати вмієте?» А нас, знаєте, в тому ж гуртку при військкоматі районний лікар учив перев’язувати. Вони тоді примовкли і вже серйозніше на нас поглянули. Ну, і козир у наших руках, мовляв, там не тільки ми, а нас іще сорок душ, і всі вміють стріляти і надавати першу медичну допомогу. Казали: «Ідіть і чекайте. Ваше питання буде вирішено позитивно». Якими ж ми щасливими були, коли поверталися! Не забути того… Отак…

І вже за кілька днів ми отримали повістки на руки…

Прийшли до військкомату, нас відразу ж в одні двері ввели, а з інших вивели – я таку гарну косу заплела, звідти вже без неї вийшла… Без коси… Постригли по-солдатському… І сукню забрали. Не встигла мамі ні сукню, ні косу віддати. Вона дуже просила, аби щось від мене, моє в неї залишилося. Відразу нас одягли в гімнастерки, пілотки, дали речмішки і в товарний потяг закинули – на солому. Але солома свіжа, вона досі полем пахла.

Завантажувалися бадьоро. Жваво. З жартами. Пам’ятаю, що багато сміялися.

Куди їдемо? Не знали. Зрештою, нам було не так і важливо, ким ми станемо. Тільки б – на фронт. Усі воюють – і ми. Приїхали на станцію Щолкове, недалеко від неї була жіноча снайперська школа. Отож нас туди. У снайпери. Усі зраділи. Це – справжнє. Будемо стріляти.

Почали навчатися. Вивчали статути – гарнізонної служби, дисциплінарний, маскування на місцевості, хімзахист. Дівчата всі дуже старалися. Із заплющеними очима навчилися збирати і розбирати «снайперку», визначати швидкість вітру, рух цілі, відстань до цілі, окопчики копати, повзати по-пластунськи – те все-все ми вже вміли. Аби лиш скоріше на фронт. У вогонь… Так-так… Закінчивши курси, вогневу і стройову я здала на «відмінно». Найважче, пам’ятаю, було встати по тривозі й зібратися за п’ять хвилин. Чоботи ми брали на один-два розміри більші, щоб не гаяти час, швидко зібратися. За п’ять хвилин мали одягтися, взутися і вишикуватися. Траплялося, що в чоботях на босу ногу шикуватися вибігали. Одна дівчинка мало ноги не відморозила. Старшина помітив, зробив зауваження, потім учив нас онучі крутити. Стане над нами і гуде: «Як мені, дівчаточка, зробити з вас солдатів, а не мішені для фриців?» Дівчаточка, дівчаточка… Усі нас любили і завжди жаліли. А ми ображалися, що нас жаліють. Хіба ми не такі солдати, як усі?

Ну, і ось прибули ми на фронт. Під Оршу… До шістдесят другої стрілецької дивізії… Командир, як нині пам’ятаю, полковник Бородкін, він побачив нас, розсердився: дівчат мені нав’язали. Мовляв, що це за жіночий хоровод? Кордебалет! Тут війна, а не танцюльки. Страшна війна… Але потім запросив до себе, пригостив обідом. І, чуємо, запитує свого ад’ютанта: «Чи немає у нас чогось солодкого до чаю?» Ну, ми, звісно, образилися: за кого він нас має? Ми воювати приїхали. А він нас сприймав не як солдатів, а як дівчат. За віком ми йому годилися в дочки. «Що ж я з вами робитиму, любі ви мої? Де вас таких назбирали?» Ось як він до нас ставився, як він нас зустрів. А ми ж уявляли, що вже вояки. Отак… На війні!