Світлана Алексієвич - У війни не жіноче обличчя

У нас неподалік будинку, а родом я з Челябінської області, так у нас там велися якісь розробки руди. Щойно починалися вибухи, а це бувало завжди чомусь уночі, я враз підхоплювалася з ліжка і передусім хапала шинель – і бігти, мені треба було хутко кудись бігти. Мама мене схопить, пригорне до себе і вмовляє: «Прокинься, прокинься. Війна скінчилася. Ти – вдома». Я приходила до тями, почувши її слова: «Я – твоя мама. Мама…» Говорила вона тихо. Тихо… Гучні слова мене лякали…»

У кімнаті тепло, але Марія Іванівна закутується у важкий вовняний плед – їй холодно. Веде далі:

«Хутко стали солдатами… Знаєте, не було багато часу думати. Переживати свої почуття…

Наші розвідники взяли в полон одного німецького офіцера, і він був украй здивований, що в його розташуванні вибито багато солдатів і всі поранення тільки в голову. Майже в те саме місце. Звичайний, повторював він, стрілець не здатний зробити стільки влучень у голову. Так точно. «Покажіть, – попросив, – мені цього стрільця, який стількох моїх солдатів убив. Я велике поповнення отримував, і щодня до десяти осіб вибувало». Командир полку відповідає: «На жаль, не можу показати, це була дівчина-снайпер, але вона загинула». Це була Саша Шляхова. Вона загинула у снайперському поєдинку. І що її підвело – це червоний шарф. Вона дуже любила цей шарф. А червоний шарф на снігу помітний, демаскування. І от коли німецький офіцер почув, що це дівчина, він був вражений, не знав, як реагувати. Він довго мовчав. На останньому допиті перед тим, як його відправили до Москви (з’ясувалося – велике цабе!), зізнався: «Мені зроду не доводилося воювати з жінками. Ви всі вродливі… А наша пропаганда стверджує, що в Червоній армії воюють не жінки, а гермафродити…» Так нічого й не зрозумів. Так… Не забути цього…

Ми ходили парами, наодинці зрання до смеркання сидіти важко, очі втомлюються, сльозяться, рук не чуєш, усе тіло від напруження німіє. Навесні дуже важко. Сніг, він під тобою тане, ти – у воді весь день. Плаваєш, а буває, що і примерзнеш до землі. Тільки замерехтить світанок – виходили і з темрявою поверталися з передової. Дванадцять, а то й більше годин лежали в снігу або видиралися на верхівку дерева, на дах сараю чи зруйнованого будинку і там маскувалися, щоб ніхто не помітив, де ми, звідки ведемо спостереження. Намагалися якомога ближче знайти позицію: сімсот-вісімсот, а то й п’ятсот метрів нас відділяло від траншей, у яких сиділи німці. Рано-вранці навіть їхні розмови було чути. Сміх та й годі.

Не знаю, чому ми не боялися… Тепер не розумію…

Наступали, дуже швидко наступали… І видихалися, забезпечення від нас відстало: скінчилися боєприпаси, не стало продуктів, кухню й ту розбило набоєм. Третю добу сиділи на сухарях, язики всі обдерли так, що й не повернеш ними в роті. Мою напарницю вбили, я з «новенькою» йшла на передову. І раптом бачимо – на «нейтралці» лоша. Таке гарне, хвіст у нього пухнастий. Гуляє собі спокійно, наче так і треба, наче й війни немає. І німці, чуємо, заґелґотали, його побачили. Наші солдати теж перемовляються:

– Піде. А був би добрий суп…

– З автомата на такій відстані не дістанеш.

Побачили нас:

– Снайпери йдуть. Вони його зараз… Нумо, дівчата!

Я вмить, за звичкою, націлилась і вистрілила. У лошати ноги підломилися, звалилося набік. Мені здалося, може, це вже галюцинація, але мені здалося, що воно тоненько-тоненько заіржало.

І лише після цього подумала: навіщо я це зробила? Таке гарне, а я його вбила, я його до супу! За спиною чую, хтось схлипує. Озирнулася, а це «новенька».

– Чого ти? – запитую.

– Лоша шкода, – повні очі сліз.

– Ох, яка ж бо тонка натура! А ми вже три дні голодні. Шкода, бо ще нікого не ховала. Спробуй пройти за день тридцять кілометрів із повним спорядженням, та ще голодною. Спочатку фриців треба вигнати, а потім переживати. Жаліти. Потім… Розумієш, потім…

Дивлюся на солдатів, вони ж ось щойно мене заохочували, кричали. Просили. Тільки-но… Кілька хвилин тому… Ніхто на мене не дивиться, ніби мене не помічають, кожен усунувся і своє щось робить. Курять, копають… Хтось щось точить… А мені хоч скач хоч плач! Ніби я шкуродер який, мені кого завгодно вбити неважко. А я змалку все живе любила. У нас – я вже до школи ходила – корова захворіла, і її прирізали. Я два дні плакала. Без упину. А тут – бац! – і стрельнула по беззахисному лошаті. І можна сказати… За два роки вперше лоша побачила…

Увечері несуть вечерю. Кухарі: «Ну, молодець снайпер! Сьогодні м’ясо в котлі». Поставили нам казанки і пішли. А дівчата мої сидять, до вечері не торкаються. Я зрозуміла, в чому річ: у плач – і геть із землянки… Дівчата за мною, почали мене всі разом розраджувати. Хутко розхапали свої казанки і нумо сьорбати…