Світлана Алексієвич - У війни не жіноче обличчя

Віра Сергіївна Романовська,

партизанська медсестра

«Починалося літо… Я закінчила медучилище. Отримала диплом. Війна! Одразу викликали до військкомату – і наказ: «Ось вам дві години. Лаштуйтеся. Відправляємо на фронт». Я склала все в одну маленьку валізку.

– Що ви взяли з собою на війну?

– Цукерки.

– Як?

– Повну валізу цукерок. Мені там, у тому селі, до якого мене після училища розподілили, дали підйомні. Гроші були, і я на всі ті гроші купила повну валізу шоколадних цукерок. Я знала, що на війні гроші мені не знадобляться. А нагору поклала фотографію курсу, де всі мої дівчатка. Прийшла до військкомату. Військком запитує: «Куди вас відправити?» Я йому кажу: «А подруга моя куди піде?» Ми з нею разом до Ленінградської області приїхали, вона працювала в сусідньому селі за п’ятнадцять кілометрів. Він сміється: «І вона те саме спитала». Узяв мою валізу, щоб піднести до полуторки, яка везла нас до станції: «Що у вас там таке важке?» – «Цукерки. Повна валіза». Він замовк. Уже не всміхався. Я бачила, що йому ніяково, навіть якось соромно. Це був літній чоловік… Він усвідомлював, куди мене проводжає…»

Марія Василівна Тихомирова,

фельдшерка

«Моя доля відразу вирішилась…

У військкоматі висіло оголошення: «Потрібні шофери». І я закінчила курси шоферів… Шестимісячні… Навіть не зважили, що я вчителька (до війни в педтехнікумі навчалася). Кому під час війни потрібні вчителі? Потрібні солдати. Нас багато дівчаток було, цілий автобат.

Одного разу на навчаннях… Я не можу цього без сліз чомусь згадувати… Була весна. Ми відстрілялися і поверталися. І я нарвала фіалок. Маленький такий букетик. Нарвала і прив’язала його до багнета. Так і йду.

Повернулися до табору. Командир вишикував всіх і викликає мене. Я виходжу… І забула, що в мене фіалки на гвинтівці. А він мене почав лаяти: «Солдату слід бути солдатом, а не рвати квіти». Йому було невтямки, як за таких умов можна про квіти думати. Чоловікові було незрозуміло… Але я фіалки не викинула. Я їх нишком зняла і в кишеню засунула. Мені за ті фіалки дали три наряди поза чергою…

Стою якось на посту. О другій годині прийшли мене змінити, а я відмовилася. Відправила змінника спати: «Ти вдень постоїш, а я зараз». Згодна була простояти всю ніч, до світанку, аби послухати птахів. Тільки вночі щось нагадувало колишнє життя. Мирне.

Коли ми відправлялися на фронт, йшли вулицею, люди стояли стіною: жінки, старі, діти. І всі плакали: «Дівчата йдуть на фронт». Нас ішов цілий батальйон дівчат.

Я – за кермом… Збираємо після бою вбитих, вони по полю розкидані. Усі молоді. Хлопчики. І раптом – дівчина лежить. Убита дівчина… Тут усі замовкають…»

Тамара Іларіонівна Давидович,

сержант, шофер

«Як я лагодилася на фронт… Ви не повірите… Гадала, що ненадовго. Невдовзі ворога переможемо! Взяла єдину спідничину, причому улюблену, дві пари шкарпеток і одні черевички. З Воронежа ми відступали, але я пам’ятаю, як ми забігли до магазину і я купила там собі ще одні черевики на високих підборах. Ось пам’ятаю, що відступаємо, все чорне, димить (але магазин відчинений – диво!), і мені чомусь захотілося купити черевики. Як тепер пам’ятаю, такі вишукані черевички… І парфуми ще купила…

Важко відразу відмовитися від життя, що було раніше. Не серце лише, а весь організм пручався. Пам’ятаю, що радісна вибігла з магазину з тими черевичками. Приємно збуджена. А всюди дим… Гуркіт… Я вже була на війні, але про війну ще думати не хотіла. Не вірила.

А навколо все гриміло…»

Віра Йосипівна Хорева,

військовий хірург

«Мріяли… Хотіли воювати…

Розмістили нас у вагоні, і почалися заняття. Усе було не таким, як нам уявлялося вдома. Треба було рано вставати, і весь день ти на бігу. А всередині ще жило колишнє життя. Ми обурювалися, коли командир відділення, молодший сержант Гуляєв, що мав чотирьохкласну освіту, вчив нас статуту і вимовляв неправильно окремі слова. Нам здавалося: чого він може навчити? А він учив нас, як не загинути…

Після карантину, перед прийняттям присяги, старшина привіз обмундирування: шинелі, пілотки, гімнастерки, спідниці, замість комбінації – з бязі пошиті по-чоловічому дві сорочки з рукавами, замість обмоток – панчохи та американські важкі черевики з металевими підковами на весь каблук і на носках. У роті за своїм зростом і комплекцією я була найменшою, зріст сто п’ятдесят три сантиметри, взуття тридцять п’ятого розміру, і, звичайно, військова промисловість такі мізерні розміри не шила, а тим паче Америка нам їх не постачала. Мені дісталися черевики сорок другого розміру, взувала і знімала їх, не розшнуровуючи, і такі вони важкі, що я ходила і тягла ноги по землі. Від мого стройового кроку з кам’яної бруківки викрещувалися іскри, і ходьба була подібною до чого завгодно, але не до стройового кроку. Моторошно згадати, яким жахливим був перший марш. Я була готова на подвиг, але не була готова замість тридцять п’ятого взуватися в сорок другий розмір. Це так важко і так негарно! Так негарно!