партизанка
«Я навіть не замислювалася… Я мала спеціальність, яку потребував фронт. І я ані секунди не роздумувала і не вагалася. Взагалі мало тоді траплялося таких людей, які хотіли б пересидіти той час. Перечекати. Одну пам’ятаю… Молоду жінку, нашу сусідку… Вона мені відверто зізналася: «Я люблю життя. Я хочу пудритися і фарбуватися, я не хочу вмирати». Більше жодного разу не бачила таких. Мабуть, вони мовчали, таїлися. Не знаю, що вам відповісти…
Пам’ятаю, що винесла квіти зі своєї кімнати і попросила сусідів:
– Поливайте, будь ласка. Я невдовзі повернуся.
А повернулася за чотири роки…
Дівчата, які залишалися вдома, нам заздрили, а жінки плакали. Одна з дівчат, яка їхала зі мною, стоїть, усі плачуть, а вона – ні. Потім узяла й помочила водою собі очі. Раз-другий. Носовичком. А то, мабуть, незручно, всі плачуть. Хіба ми розуміли, яка та війна? Молоді… Це тепер я прокидаюся вночі зі страху, коли мені присниться, що я на війні… Літак летить, мій літак, набирає висоту і… падає… Я розумію, що я падаю. Останні хвилини… І так страшно, доки не прокинешся, доки цей сон не випарується. Стара людина боїться смерті, а молода сміється. Вона – безсмертна! Я не вірила, що помру…»
Ганна Семенівна Дубровіна-Чекунова,
гвардії старший лейтенант, льотчиця
«Закінчила медучилище… Приїхала додому, у мене хворів батько. І раптом – війна. Запам’ятала, що був ранок…
Я дізналася про ту страшну новину вранці… Ще роса на листі дерев не висохла, а вже сказали – війна! І оцю росу, яку я раптом побачила на траві та деревах, так чітко побачила, – я і на фронті згадувала. Природа перебувала в контрасті з тим, що коїлося з людьми. Яскраво світило сонце… Розквітли ромашки, мої улюблені, їх була сила-силенна на луках…
Пам’ятаю, ховаємося десь у пшениці, день сонячний. Автомати німецькі – та-та-та-та – і тиша. Тільки чуєш, як пшениця шумить. Знову німецькі автомати – та-та-та-та… І гадаєш: чи почуєш ти колись, як пшениця шумить? Цей шум…»
Марія Опанасівна Гарачук,
військфельдшер
«Евакуювали нас із мамою до тилу… До Саратова… Десь за три місяці вивчилася там на токаря. Дванадцять годин на день стояли біля верстатів. Голодували. На думці одне – потрапити на фронт. Там бодай якийсь харч. Будуть сухарі й солодкий чай. Дадуть масло. Від кого ми це почули, не пригадую. Може, від поранених на станції? Рятувалися від голоду, ну, і, звісно, були комсомолками. Пішли з подружкою до військкомату, але не зізналися там, що працюємо на заводі. То нас би не взяли. А так записали.
Відрядили до Рязанського піхотного училища. Випустили звідти командирами кулеметних відділень. Кулемет важкий, на собі його тягнеш. Як кінь. Ніч. Стоїш на посту і ловиш кожний звук. Як рись. До кожного шереху дослухаєшся… На війні, кажуть, ти наполовину людина, а наполовину звір. Це так…
В інший спосіб не вижити. Якщо будеш тільки людиною – не вцілієш. Довбешку знесе! На війні треба щось про себе згадати. Щось таке… Згадати щось із того, коли людина ще була не зовсім людиною… Я не дуже вчена, простий бухгалтер, але це я знаю.
До Варшави дійшла… І все піхом, піхота, як кажуть, пролетаріат війни. На пузі повзли… Не розпитуйте вже мене… Не подобаються мені книжки про війну. Про героїв… Йшли ми хворі, кашляли, сонні, брудні, погано одягнені. Часто голодні… Але ж перемогли!»
Любов Іванівна Любчик,
командир взводу автоматників
«Мого батька, я знала, вбито… Брат загинув. І загину чи не загину – вже не мало для мене значення. Шкода було лише нашу маму. З красуні вона миттю перетворилася на літню жінку, яку доля гірко образила, вона не могла жити без тата.
– Навіщо ти йдеш на війну? – спитала вона.
– Помститися за тата.
– Тато не витримав би, коли б побачив тебе з гвинтівкою.
А тато мені в дитинстві коси заплітав. Банти зав’язував. Він і сам любив гарний одяг більше, ніж мама.
Служила я в частині телефоністкою. Найкраще запам’ятала, як командир кричав у трубку: «Поповнення! Прошу поповнення! Викликаю поповнення!!!» І так щодня…»
Уляна Йосипівна Немзер,
сержант, телефоністка
«Я – не героїня… Я була вродливою дівчинкою, мене в дитинстві балували…
Прийшла війна… А вмирати не хочеться. Стріляти страшно, я зроду не думала, не гадала, що стрілятиму. Ой, та ну що ви! Я темряви боялася, густого лісу. Звісно, звірів боялася… Ой… Не уявляла, як можна зустрітися з вовком чи диким кабаном. Навіть собак змалку боялася, маленькою мене вкусила велика вівчарка, і я їх боялася. Ой, що ви! Така я… А всього в партизанах навчилася… Стріляти навчилася – з гвинтівки, пістолета і кулемета. І тепер, якщо треба, покажу. Згадаю. Нас навіть учили, як діяти, якщо немає ніякої зброї, крім ножа або лопати. Темряви вже не боялася. І звірів… Але змію обійду, до змій не звикла. Уночі в лісі часто вили вовчиці. А ми сиділи у своїх землянках – і нічого. Вовки злі, голодні. У нас були такі маленькі землянки, як нори. Ліс – наша домівка. Партизанська домівка. Ой, що ви! Я стала боятися лісу після війни… Я тепер уже не їжджу в ліс…
Читать дальше