Але протягом усієї війни думала, що змогла б оце просидіти вдома, біля мами. Моєї вродливої мами, мама була дуже гарною. Ой, що ви! Я б не наважилася… Сама – ні. Не наважилася б… Але… Нам сказали… Місто взяли німці, і я дізналася, що я – єврейка. А до війни ми всі жили дружно: росіяни, татари, німці, євреї… Були однакові. Ой, що ви! Навіть я не чула цього слова «жиди», бо жила з татом, мамою і книжками. Ми стали прокаженими, нас звідусіль гнали. Боялися нас. Навіть деякі наші знайомі не віталися. Їхні діти не віталися. А сусіди нам казали: «Залиште всі свої речі, вони все одно вам уже не потрібні». До війни ми з ними дружили. Дядя Володя, тітка Аня… Що ви!
Маму застрелили… Сталося це за кілька днів перед тим, як ми мали переселитися до гетто. Скрізь по місту висіли накази: євреям не дозволяється – ходити тротуарами, стригтися в перукарні, купувати щось у магазині… Не можна сміятися, не можна співати… Ой, що ви! Мама до такого ще не звикла, вона завжди була неуважною. Напевно, не повірила… Може, вона зайшла до магазину? Їй щось лихе сказали, і вона засміялася. Як вродлива жінка… До війни вона співала у філармонії, її всі любили. Ой, що ви! Я уявляю… Якби вона не була такою гарною… Наша мама… Була б вона зі мною чи з татом… Я повсякчас про це думаю… Чужі люди принесли нам її вночі, принесли мертвою. Уже без пальта і черевиків. Це був кошмар. Жахлива ніч! Жахлива! Пальто й черевики хтось зняв. Зняв золоту обручку. Татів подарунок…
У гетто в нас не було домівки, нам дісталося горище в чужому будинку. Тато взяв скрипку, найкоштовнішу нашу довоєнну річ, тато хотів її продати. У мене була важка ангіна. Я лежала… Лежала з високою температурою і не могла розмовляти. Тато хотів купити якихось продуктів, він боявся, що я помру. Помру без мами… Без маминих слів, без маминих рук. Я, така балувана… Улюблениця… Чекала я його три дні, поки знайомі не передали, що тата вбили… Сказали, що через скрипку… Не знаю, чи була вона цінною, тато, йдучи, сказав: «Добре, якщо дадуть банку меду і шматок масла». Ой, що ви! Я – без мами… Без тата…
Пішла шукати тата… Хотіла знайти його хоча б мертвого, щоб ми були вдвох. Була я світла, а не чорна, світле волосся, брови, і мене в місті ніхто не зачепив. Я прийшла до базару… І зустріла там татового друга, він уже жив у селі, у своїх батьків. Теж музикант, як і мій тато. Дядя Володя. Я все йому розповіла… Він посадив мене на віз, накрив кожухом. На возі пищали поросята, кудкудакали кури, їхали ми довго. Ой, що ви! До вечора їхали. Я спала, прокидалася…
Так потрапила до партизанів…»
Ганна Йосипівна Струмиліна,
партизанка
«Був парад… Наш партизанський загін з’єднався з частинами Червоної армії, і після параду нам сказали, щоб здали зброю і йшли відновлювати місто. Нам на думку не спадало: як це – ще йде війна, ще лише Білорусія визволена, а ми маємо віддати зброю. Кожна з нас хотіла йти воювати далі. І ми прийшли до військкомату, всі наші дівчата… Я сказала, що я медсестра і прошу відправити мене на фронт. Мені пообіцяли: «Гаразд, ми вас поставимо на облік, і якщо буде потреба, то викличемо. А поки йдіть і працюйте».
Чекаю. Не викликають. Знову йду до військкомату… Багато разів… І нарешті мені відверто сказали, що немає такої потреби, вже достатньо медичних сестер. Треба ось цеглу в Мінську розібрати… Місто в руїнах… Які у нас були дівчата, питаєте? У нас була Чернова, вже вагітна, вона несла міну на боці, де поряд билося серце майбутньої дитини. Ось і розбирайтеся, що то були за люди. Навіщо нам у цьому розбиратися, ми такими були. Нас виховали, що Батьківщина і ми – це одне і те саме. Або ще одна моя подруга, вона водила містом свою дівчинку, а в тієї під сукнею тіло було обгорнуте листівками, і вона піднімала ручки і скаржилася: «Мамо, мені жарко. Мамо, мені жарко». А на вулицях всюди німці. Поліцаї. Німця ще можна обдурити, а поліцая важко. Він – свій, він твоє життя знає, твоє нутро. Твої думки.
І навіть ось діти… Їх ми до себе забрали, до загону, бо це ж діти. Як врятувати? Вирішили відправити за лінію фронту, так вони з дитячого приймальника бігли на фронт. Їх ловили в поїздах, на дорогах. Вони знову виривалися, і знову на фронт.
Історія протягом сотень років розбиратиметься: що воно таке? Що це були за люди? Звідки? Ви уявляєте: вагітна йде з міною… Ну, чекала ж вона дитину… Любила, хотіла жити. І, звісно, боялася. Але вона йшла… Не заради Сталіна йшла, а заради своїх дітей. Їхнього майбутнього. Вона не хотіла жити на колінах. Скоритися ворогові… Мабуть, ми були сліпими, і навіть не буду заперечувати, багато чого ми тоді не знали і не розуміли, але ми були сліпими і щирими водночас. Ми складалися з двох частин, з двох життів. Ви маєте це зрозуміти…»
Читать дальше