Ганна Ткаченко - Спалені мрії

– Останній раз із Польщі листа надіслав, там уже воює. Дуже радий, що синок у нього народився. Обіцяв теж посилку. Хлопці, каже, і в них посилають, а він такий дурний, що сам собі дозволити не може. Тимофій, той бідовіший – Тоні знову прислав ще більшу, ніж минулого разу. А в ній габардин добренний собі на пальто, а їй пальто готове, ще й підійшло якраз, неначе він приміряв. Як повернеться, будуть тут у гарній одежі ходити, – у Проні аж очі загорілися. – Цікаво б тільки знати: де ж то вони усе беруть? Невже грабують?

– То не наше діло. Якби не дозволяли, ніхто б не брав. – Мар’яна над тим ніколи не задумувалася. – Буває, люди й самі дають, Тимофій і про таке писав. Вони ж не бідні. У них машинки швацькі в кожній хаті, у підвалах під будинками яблук свіжих повно, копчені окости висять, банки з огірками, помідорами, сливами. Не бочки, як у нас, а банки, закриті кришками, і багато вина. То чому б не поділитися з визволителями?

– Ото Європа! Ото люди живуть! Чому ж, скажи, у нас така біднота? – Проня кинула довкола очима. – Я вже віку доживаю, а про хороше життя лише говорять. Якби дожити до того та побачити, що онуки отак житимуть, тоді й руки зложити можна б. – Вона часто про те мріяла.

– Доживемо, може, ще й нам пощастить при такому житті пожити. Швидше б тільки війна скінчилася. – Мар’яна насправді в те вірила. – Заводи, фабрики знову працюватимуть, всього натчуть і нашиють, а ми хліб виростимо. – Від такої думки аж обличчя її сяяло. – Учора он сонечко пригріло, не забарилася весна і цього року. Думали, що просто відлига, а воно птахи в небі клином з’явилися. Дід ще взимку сказав, що весна рання буде. І як тільки оте все регулюється? – Вона аж очі підняла до неба.

– А коли розтане швидко, то вода не тільки в погреби, а й у хати до нас потече. Так уже було колись, – пригадала баба Проня. – Але й то не біда. Головне, що війни вже не буде.

Весна! Весна! Весна! – полетіло з вуст у вуста, бо знали, що саме весною настане кінець війни. Час від часу сусіди та односельчани перепитували в діда Сави про новини. А в центрі біля великого репродуктора щодня можна було побачити групку людей чи підлітків, які у вільний час сходилися сюди, бажаючи своїми вухами почути щось про фронт. Ще не так давно дід доповідав про Вісло-Одерську стратегічну наступальну операцію. Цей напрям знав добре, адже Григорій зі звичайного солдата за роки війни доріс уже до офіцера і був комбатом. Цим сім’я дуже пишалася. Воював у військах Коровникова, визволяв із ним Краків. Усім цікаво було довідатися: звідки дід знає навіть подробиці, хоча б про карту-бланківку, яка є в кожного командира? Так називалася копія карти з позначеними додатковими деталями – інженерними укріпленнями противника, його системою вогню, об’єктами атаки і таке інше. Тому й не сумнівалися – наші артилеристи так навчилися стріляти, що можуть навіть комару в око поцілити.

Якось на початку березня, в один із сонячних днів, дід сидів під хатою на лавці разом із приятелями – Кирилом та старим воякою Кіндратом. На підталому снігу Сава малював напрями ударів наших військ у Польщі та Угорщині. Усім було ясно, що війська стоять на порозі Німеччини. Заодно зіставляли, де Тимофій, який також був командиром взводу піхотної розвідки. Орієнтуючись по листах, знали, де Льоня і де Митя б’ють ворога, де воюють інші односельчани.

– Підписали б мирову та хлопців додому відпустили, поки цілі. Три з половиною годочки вже, подумати тільки! – журилася баба Проня, яка ходила туди-сюди у своїх справах.

– Та чи ми рішаємо, Проню, ти вже ніби нас, а не Сталіна про те просиш, – посміхнувся старий Кіндрат. – Ти б нам краще не заважала, бо коли щось не так тут розберемо, то так воно й на люди піде, а ми по правді хочемо.

За своїм віком цей дід уже не все розумів у артилерії та масованих обстрілах, але намагався не відставати від своїх друзів.

– Біжи, Проню, та роби своє, – просив її і трохи молодший Кирило, бачачи, що Сава дуже насупив брови і збирається своїй бабі винести догану по-військовому. – Додому солдатам ще рано, усі на дорозі до Берліна, а там звертати вже ніхто не дозволить. Та й нам такого кінця не хочеться. Скільки ж воювали, а скільки той німець у нас усього розбив! Ні, хлопці, треба його добити. Кожного дня встаю і лягаю, а сам тільки про це й думаю. Хоча вже й не на нашій землі, але добити ж таки треба.

Так було не тільки в цій, а в багатьох інших родинах – почувши новини, люди раділи, а самі щодня з нетерпінням чекали того довгожданого повідомлення про закінчення війни.