Ганна Ткаченко - Спалені мрії

Бачити, як повеселішала людина, як піднімаються її плечі, як світлішають очі, як геть тікає з лиця клята розгубленість – це найбільша насолода для Горпини. Але вона любила довести діло до кінця.

– Тільки не так усе просто, – міркувала далі. – Куди він поїде зараз і на чому? – поглядала на Саву. – Сходжу я в Горвище до молодого голови, поговорю з ним, хлопець він непоганий, нехай у районі взнає, куди зараз можна податися. А потім Андрія з ним познайомлю. Прилаштуємо тебе, інакше й бути не може, – плескала його по плечу. Скрізь наші земляки є, і скрізь їх можна знайти. Так завжди було. Треба лише захотіти дуже. А тобі й тут відступати нікуди. – Вона знову плескала солдата по плечу.

Тепер усі посміхалися. Розмовляли далі та доїдали картоплю з огірками. Навіть на Тамариному обличчі з’явилася усмішка.

– Спасибі вам за все. – Вона так щиро дякувала, що в Мар’яни аж мурашки по спині побігли. – Я взагалі жити не хотіла, а Андрій, може, хоч якусь сидячу роботу просив би в колгоспі, та я стала на заваді. – Вона закрила обличчя і відвернулася. – Сама я винна, сама… Довіку собі не прощу, – їй і соромно було, і шкода себе.

– Та досить тобі. – Замість того, щоб утішати, Горпина аж прикрикнула на неї. – Ти ж бачиш – куди не повернися, там і біда. Війна стільки її залишить, що на весь наш вік вистачить. Мужайтеся, тільки не сидіть склавши руки, хто стукає – тому відкриють. – У цю мить вона не знала, кого більше треба втішати – чи солдата-каліку, чи сестру скривджену.

Здавалося, що в їхніх душах на цей час уже немає місця для таких новин, тому всім хотілося вийти з цього задушливого будинку. А опинившись на вулиці та вдихнувши свіжого цілющого повітря, знову раділи, що немає німців, що наші війська вже їх добивають. Лише інколи прислухалися до тиші, яка більше їх не лякала. Здавалося, що й небо над селом спочиває. Дрімав у небі й місяць, виглядаючи з-за рідких хмар, аби присвітити на білі хати, дерева, на дорогу, тверду нешироку стежку попід парканами, де ще зовсім недавно було велике багно, яке, відступаючи, змісили німецькі танки та їхня «доблесна» кавалерія. Ноги сміливо ступали по сухому листю, ніхто не лякався, коли ні з того, ні з сього починали ґелґотіти гуси за парканом, не спинялися, почувши, як попереду бряжчить ланцюгом собака. Усі йшли мовчки, лише Андрій поскрипував своїми милицями, налягаючи на них.

Швидко понеслися дні, а за ними тижні й місяці. Ця зима була хоч і голодною, але вільною. Тільки й того, що все ще здавалося – гуркотять мотоцикли по селу, а їх жодного не було; чи зустрінеться людина на дорозі – викапаний німець здалеку; або прокинеться хтось у темній хаті серед ночі та думає, як встати тихо, щоб на німців не наступити. Тепер пряли та ткали – податок на полотна виконували, та й собі треба було, бо починали все спочатку. А час летів, мов громовиця по небу.

– Тільки сніг випав, одразу й весна на порозі стала, – дивувалася Мар’яна, як швидко плине час. – Було, й вище вікон намітало! – пригадувала вона, йдучи з бабою Пронею від колодязя. – Ми сніг коритом з двору на город тягали, бо ні самій вийти, ні корову вивести. По вулиці ходили нарівні з парканами, таке не кожної зими буває.

– Та не тільки снігом, а й вовками здивувала нас зима, – пригадувала і баба Проня. – Їх, кажуть, за два роки багато розвелося, а після боїв та партизанів їсти в лісі нічого. Ото вони й кружляли всю зиму довкола села. Вийшла у двір, коли до Людмили треба було Горпину покликати, а вони два здоровенні по вулиці проти хати ходять. То ми з дідом і хмиз палили, і кричали на них, а вони не відходять далеко, і квит. Голодні, значить. Переламала тоді я навпіл хлібину про всякий випадок, під полу куфайки сховала, та й пішли з дідом, бо вовки вовками, а Людмила кричить – дитину народжує. Слава Богу, і Горпина почула та й собі давай відром брязкати по паркану, вовків тих відганяти. Ото так ми тоді Вовчика свого і народили, – баба Проня так була налякалася, що й досі нічого не забула, шкодувала тільки за хлібиною, яку все ж довелося вовкам віддати.

– А Тамарі не пощастило, – заодно й за неї згадали. Уже й хотіла дитинку, але не судилося тому немовляті на світ Божий потрапити – з драбини вона впала. І треба ж було їй на те горище лізти? Правда, добре, що хоч на сіно, яке корові скинула, а то й сама б розбилася, – переказувала Мар’яна почуте.

– Що ж Андрій пише, як навчання йому дається? – хотілося і про те дізнатися бабі Проні.

– Дуже радий, що все так добре вийшло. Бухгалтерські курси до літа закінчить, потім у Горвище на роботу приїде. Їхній голова обіцяв узяти, він же і вчитися направив від їхнього колгоспу. Ніхто б так не допоміг, як каліка каліці. А Григорій ваш що пише?