Ганна Ткаченко - Спалені мрії

– Щось дуже мені Лисаветиними порадами повіяло. Це тільки вона могла таке заколотити. Що робиться! Він чужий, нічого не знає, а вони Бога не бояться. Як же тепер бути? Треба збори збирати, там усе й розкажемо.

– Та говорив я про збори. Не тільки про себе хвилювався, усіх захистити хотів. Але він не зрадів моїм пропозиціям. Говорить: сам знаю, що робити. – Розгублений погляд діда Сави втупився у чоботи. – Гарячі хлопці дуже, і якщо наш Михайло голову не опустить, то навіть не знаю, чим воно закінчиться.

– Ото діждалися влади! Що ж робити? У кого допомоги просити? – Розгублена Мар’яна аж руки на грудях схрестила.

– І в кого ти її проситимеш? Усі наші воюють. – Дід знову блукав поглядом по бідненьких хатах, які стояли, мов сироти при дорозі. – Ще оцю заразу німецьку взув, старий дурень. Грязюка до коліна, а взути нічого, – знову розглядав свої чоботи, ніби вперше їх бачив. – Тільки глянув на них той голова, так одразу його і закрутило, – махнув він рукою та насунув шапку майже на самі очі. – Піду я, бо ні їв, ні пив, та й ноги гудуть. Ранок вечора мудріший. Переночуємо, а вранці, може, щось зміниться.

Мар’яна, не розуміючи багато чого, вірила і не вірила почутому, повторювала дідові слова і дивилася йому вслід, поки він не звернув до своєї хати. Зайшовши й собі додому, почала переповідати почуте Горпині. Довго радилися, а переспавши з новою бідою, вирішили зібрати групу бідових жінок і самим сходити до того начальника.

– Раз наша влада, то ми й розкажемо, бо чоловіки лаятися не вміють. А ми якщо разом, то кого завгодно виведемо на чисту воду. – Вона аж розчервонілася від надуманого. – Заодно і про хлопців-посібників розтолкуємо. Нехай знає, що за голуби біля нього туркочуть. – Ці новини так зачепили її за живе, що вона аж кричала на всю хату. – Сором який! Не сказали тоді представникові військкомату, надіялися, що самі розберуться, а воно он як вийшло! Не бути по-їхньому! – розмахувала руками та сварилася пальцем.

Наступного ранку о дев’ятій годині вони вже стояли під кабінетом начальника в приміщенні сільської ради. Коли зайшли і почали говорити, то вже не було в них того гніву, але бажання вивести правду залишилося. Збиралися говорити толком, не як на вулиці, а вийшло все одно по-сільськи – перебивали одна одну, перекрикували. Віктор Петрович, як його було звати, сидів за столом і грізним своїм поглядом показував, що йому такі делегації не до вподоби. Кілька разів голосно обривав їхні розповіді, а вони далі продовжували. Відчуваючи, що не добре все виходить, Мар’яна попросила вислухати її одну. І вже після кількох сказаних речень він її спинив:

– Зачекайте, громадянко. Де ваш чоловік зараз? – мов окріп на голову вилив, від чого вона аж стрепенулася.

– Де ж йому бути, як не на фронті, – відповідала по-бойовому, – і пішов туди з першими. А оті хлопці, які біля вас труться, видаючи себе за партизанів, не пішли. Ховалися від своїх, коли брали, потім від німців, а тепер героями вилізти намагаються. Невже ви їм повірили? Усі в селі їх знають – злодії вони і п’яниці. А нам, бачу, не вірите. Можливо, хтось уже встиг інше розказати? Тоді спитайте в людей.

– У мене ще одне питаннячко: де працював ваш чоловік до війни? – Голосно, мов, на допиті донеслися його слова, а потім добрався і холодний погляд примружених очей.

Мар’яна ніколи не була на допиті, Бог милував, але багато що про те чула. Десь ізсередини піднімався гнів, хотілося його вдарити отією важкою чорнильницею, яка тут стояла ще відтоді, коли вона розписувалася зі своїм Федором. Але затремтіла душа і кудись сховалася, тільки холод у грудях про неї нагадував.

– У Гомелі, в депо. А до чого тут він? Ми не про нього… – В самої перед очима Федір, з розсіченим обличчям сидить під тином. Так і було, коли більшовики все їхнє майно позабирали, залишивши порожніми і клуню, і хлів.

– Досить, з вами все ясно. Ви, значить, з куркулів, – повернув він її до реального життя.

– Та які ж ми куркулі, – обурилася від такої несподіванки. – Була у нас земля, ми її самі обробляли, уся сім’я працювала. Та й коли те було? За царя Панька, як зараз кажуть.

– Мене це зовсім не цікавить, – знову різко обірвав її військовий. – У вас тут півсела куркульні, – ошелешив присутніх.

Після таких слів вона стулила вуста й опустила руки, мовчки дивилася на цього нового начальника, який ходив по кабінету туди-сюди, мов перед шеренгою бійців. Але, отямившись після почутого, наважилася знову дещо сказати: