Ганна Ткаченко - Спалені мрії

– Коли наші повернуться, ми ще більше дітей народимо, – сміялася Марія Коваленко. – Усього буде багато, то хто ж його їстиме?

– Свої тепер у владі будуть, інакше й бути не може. Не життя настане, а рай земний. – Христина аж слину ковтала, так їй добре було від тієї думки.

– Нехай списані з фронту покерують, поки наші справжні солдати повернуться! – Хотілося і Мар’яні того майбутнього, якого вони чекали.

Зовсім скоро пересвідчилися, що то були лише солодкі мрії. Нова влада в селі була, але колгоспними справами ніхто майже не займався. Зерно, яке вдалося на полі зібрати, лежало в клуні і пріло. Як не порожньо було в людських коморах, та колгоспне ніхто не крав, боялися, згадуючи довоєнні роки. Люди доробляли дещо в полі й у селі також – вичистили і вимили клуб, за ним приміщення школи, чекаючи команди про навчання дітей. Про події з фронту не чули з тих пір, коли провели останніх бійців разом із партизанами. Радіо ще мовчало, а німецьких приймачів уже не було.

– Ти, Мар’яно, дарма бідкалася, що у нас безвладдя. Учора привезли з райкому голову колгоспу, раніше три було, тепер один керуватиме, – повідомив дід Сава, йдучи під вечір із центру.

– А ви звідки знаєте? – цікавилася вона, переходячи дорогу з відром води.

– Таких, як я, голова сільради – отой безрукий, якого ще після наступу залишили, – викликав до себе, а прибулий, нічого не знаючи, теж підпрягався. Крім мене, Никифорович там був, Юхим, Ольга, жінка поліцая, і ще декілька чоловік. Писали пояснення, як і чому пособляли німцям. Хто не вмів, той просто хрестик поставив, сам не знаючи за що.

Тепер Мар’яна розгледіла стомлене і стурбоване обличчя діда Сави. Вона й сама була ошелешена почутим. Думки про надумане хороше життя враз кудись поділися, а перед очима, як часто було, знову з’явився німецький комендант і місцеві поліцаї з нагайками. Здається, навіть відчула, як болить після них усеньке побите тіло. Навіть плач маленького голодного Ванька вчувся, бо кров замість молока з грудей текла.

– Так ви ж із партизанами! І папір у вас є! – одразу затремтів її голос.

– Забрав він мій папір, а пояснення все одно писати змусив. І так мені повіяло тими давніми пережитими роками, коли будь-хто в шкіряній куртці міг тебе вбити. А коли я проговорився, що відбував строк після розкуркулення, то він більше і розмовляти зі мною не захотів, – спокійно, але понуро відповів дід Сава.

– А як звати тих начальників? – поцікавилася Мар’яна. – Я навіть не знаю імені того офіцера, що вже місяць тут головує.

– Вік би не знати! Знову не по-нашому розмовляють, знову чтокають. Члени партії, мабуть, бо я за ці роки і забув за партію, а вони тільки сьогодні разів п’ять про неї нагадали. «Під керівництвом комуністичної партії наша армія пішла в наступ, під керівництвом розбила ворога…» – повторював їхні слова. – Під тим керівництвом ми оце до такого дожилися, – він зиркав на всі боки. – Можливо, мене той папірець і спасе, а Никифорович – явний ворог народу, Юхим також. Дядько Михайло теж у халепу потрапив – надумав, де норов свій показувати, сперечався, показував свої поранення, які отримав ще в громадянську, то вони прикрили його в тій кімнаті, куди німці арештованих кидали. Замкнули двері, ще й варту поставили. І, скажи тоді, чим вони відрізняються?

– Яку варту? Для чого? – Мар’яна не могла нічого зрозуміти.

– Хто знає. Якогось пораненого солдата. Тільки чого так круто беруть? – дивувався дід Сава. – І чомусь дружки Івана-п’яниці, якого тітка Лисавета собі в зяті бере, біля того начальника крутяться. Усі тверезі, й головне, що теж за партизанів себе видають. Не пішли з ними на фронт, бо поранені в той час були. Отаке вигадали. Ніби зараз пізно. Уже всіх підібрав військкомат: і молодих, і підстаркуватих, а ці знову вдома отираються, ще й матері їхні бігають біля нового начальника. Немов мухи спасівські – ти їх відганяй, а вони знову лізуть. Улізли і до цього, придумали як. Сьогодні вже порядки наводили в хаті, де новий начальник житиме.

– І де ж він житиме? Хто взяв його? – перепитувала Мар’яна, не перестаючи дивуватися новим подіям.

– А ніхто. Житимуть, мабуть, удвох у хаті твоєї вчительки, якій ти молоко носила, бо голова сільради ще приміщення собі не шукав, де працює – там і спить.

– А якщо вона з дочкою повернеться, чоловік з фронту прийде, та, мабуть, і син живий? – нагадувала Мар’яна про сім’ю їхнього фельдшера.

– Про них узагалі ніхто не згадує. Зараз робота там кипить – усе миють, рушники вішають, мабуть, і їсти варитимуть.