Ганна Ткаченко - Спалені мрії

– Якби ти знав, Федю, як мені погано без тебе, – зажурено хитала головою, – як скучили за тобою діти, як любить свого батька маленький Ванько, цілуючи фотокартку, – прошепотіла, неначе її чоловік стояв перед нею. – Як я шкодую, що не сказала тобі про своє кохання, – схилила голову та аж засоромилася, – плачу часто вночі, згадуючи, як ми з тобою дружно робили всю роботу, згадую і твої поцілунки, – аж ковтала сльози. – Болить від того серденько, ой, як воно болить! – Навіть його здивовані очі розгледіла. – Так, про кохання Федю, – впевнена була, що це найбільше його здивувало. – Ти теж думай про нас, дасть Бог, зустрінемося, все-таки не загинув, а пропав безвісти, – доводила йому й собі також. – Молюся за тебе щодня і діти моляться. Повертайся швидше. Хоч без рук, хоч без ніг, але повертайся, – наказувала йому. – Чуєш?

Замахала калина гіллям, зашуміла й липа, а вітер, піднявши у повітря чорний попіл, жбурнув його прямо на Мар’яну.

– Усе одно повернемось, – сказала вона сердито, мружачи запорошені очі.

Після того понуро побрела на город. Робота сьогодні валилася з рук. Дужчав вітер, продуваючи наскрізь тіло через далеко не теплу одежину, поривами свистів біля вух. Він знову погнав по небу осінні хмари, де зграями літало чорне вороння, шукаючи теплішого місця на зиму. Поскладавши в’язки з картоплинням і соняшничинням під хлівом, вона ще раз поглянула на свою калину, на свій молодий вишнячок, який нині чорнів від тих птахів. «Дерев високих немає, мабуть, і цій пташині ніде сховатися від негоди», – подумала і, зачинивши хвіртку, пішла до іншої хати, яку в цей час також вважала своєю. «Після війни все одно треба свою будувати й обов’язково на цьому самому місці, щоб усе було, як тоді – і калина у вікно заглядала, і липа на Трійцю пахла до самісінького ранку», – такі думки солодко пестили душу і сушили сльози. Про те думала і перед сном, коли можна було хоч хвилину побути наодинці зі своїми мріями.

Пізньої осені працювали в полі навіть по холоду. Коли нарешті встановилася погода, аж бігли туди, аби зібрати все, що лишилося. Одного такого дня перед обідом, побачивши на дорозі велику групу людей, що йшли за п’ятьма возами, на яких також сиділи військові, придивлялися та гадали: хто ж такі?

– Здається, солдати неспішно йдуть і без зброї. Може, полонені? – показувала на них Марія Коваленко, що помітила першою.

І всі жінки, як по команді, кинувши свої заступи, якими копали картоплю, побігли до дороги. «Може, то наші чоловіки?» – раділа кожна. Згодом їхні погляди почали гаснути, а руки опускатися, бо своїх вони там не побачили.

– Хлопці, ви хто такі й звідки йдете? – питали хором.

– Поранені ми, під вашим Березним із німцями билися, та ще один бій був недалеко від Чернігова. Убитих багато, а нам пощастило. Зараз на Олександрівку в госпіталь прямуємо.

Розчарування одразу минуло, тепер вони й цим були раді.

– Ми чули, два дні гуркотіло! – знову майже хором. – І літаків туди багато летіло, як наших, так і німецьких. Говорили, що все містечко перемісили, навіть у нас земля двигтіла. – А самі їх розглядають.

– Нічого, погнали німця далі. Неохоче, але тікає, – посміхалися солдати.

Від їхніх поглядів і посмішок оживало щось у душі жіночій. Одразу не таким чорним здавалося поле і не таким сірим небо. Стукало серце у грудях, і давно забута млість розливалася по тілу.

– Дайте хоч одного поцілувати, – пробиралася до них Христина.

– Наші ж ви рідненькі! – Осмілівши, жінки обіймали солдатів.

Серед них навіть упізнали декого, хто їхню Березівку звільняв. А метнувшись за торбинами зі своїми харчами, пригощали їх молоком та картоплею.

– Поїсти ми не проти, бо під Березним у таборі нас погано годували, та й лікували, сказати по правді, не дуже. Тому й захляли, – розповідали солдати.

– Чому ж у нашому селі не просили? Правда, й давати вже нема чого, німці що могли позабирали, своїм самі повіддавали, – хотілося їм виправдатися за свою бідність.

– Просили, аякже, їсти ж то хочеться. М’яса у вашої баби Коржихи на Соломахівці наїлися, – пригадавши, чомусь кривилися. – Люди до неї направили, кажуть, вона перед відступом німців молоду телицю зарізала, щоб ті з собою не прихопили, – тепер розповідали жартома. – Баба не відмовила, тільки від м’яса вже не той дух ішов, каже, що солі ніде було взяти. Пересмажила його, щоб зовсім не засмерділося, але наш брат солдат завжди голодний, то ми й таке поїли.

– Їжте, дорогенькі, що в нас є, а по дорозі знову просіть, то так і доберетеся, – поки радили жінки, вже й навкруги возів ходили, де сиділи й лежали поранені бійці.