Андрій Цаплієнко - Книга змін

— Понимаете, нас сначала привезли в госпиталь в Волноваху. Они к нам там хорошо отнеслись сначала, но когда спросили, откуда мы, я не стал обманывать. Сказал, что из ДНР.

— А они?

— Они перепугались и засуетились. И, в общем, отказались от нас. И нас привезли в Мариуполь. Здесь, конечно, все по-другому. Медсестры за мной ухаживали.

Саша мрійливо всміхається. Думаю, медсестрам він подобався. Навіть без ноги.

А він дивиться на підлогу, туди, де поряд із правим черевиком немає лівого, і каже про новенькі берці, що їх отримав перед своїм єдиним рейдом.

— Мы когда пошли наемников искать, у нас и вооружения нормального не было. Ни бронежилетов, ни боекомплекта нормального. Я дополнительные рожки с патронами по всей казарме выпрашивал. В общем, берцы и автоматы. Все.

— Но вас реально послали на убой, ты же понимаешь это? — кажу. — Выдав какое-то непонятное вооружение неподготовленным людям, вас просто послала на убой. Что, собственно, а произошло, ты не находишь?

— Произошло, — дивлячись додолу, глухо відповідає хлопець. — Без ноги остался.

І тут я згадав випадок, про який кілька днів тому дізнався в селі Кримському.

Там на лінії зіткнення з українськими військами стояли чи то козаки ЛНР, чи то замасковані під козаків регулярні російські війська. А найімовірніше, ті й ті разом. І ось під час одного з боїв солдати двадцять четвертої бригади помічають, як над промерзлим полем постає на повен зріст чоловік. Він відірвався від холодних і твердих, як крижані тороси, грудок землі, і солдати побачили зелену трубу на його плечі. «Муха», переносний гранатомет, був у бойовому положенні, і лишалася тільки секунда до того моменту, коли чоловік на зораному полі натисне на спуск. Ракета, націлена в солдатів, могла принести смерть, і ті відкрили вогонь на ураження. Вони навчилися бачити небезпеку і реагувати на неї без рефлексій, як це роблять люди, призвичаєні до війни і втомлені від утрат своїх товаришів у безглуздих позиційних сутичках.

Чоловіка з зеленою трубою на плечі перекинуло, і він знову ліг на ріллю, тепер уже нерухомо. Зведений гранатомет так і не вистрілив. Солдати почекали, доки бій затихне. За тілом гранатометника з того боку не прийшли. І тоді вони самі вийшли на поле. Коли військові наблизилися до нерухомого супротивника, то здивувались. Зазвичай у людини, котра стріляє з «Мухи», є й автомат. «Муха» ж — це зброя на один раз. Випустив гранату й викинув порожній тубус. А в цього гранатометника не було нічого, крім одноразової труби. І бронежилета теж не було. Отже, й сам він був солдатом на один постріл. Вистрілив і забув. Солдат вистрілив, і командир про нього забув.

— А ще ми знайшли при ньому записку на картоні, — каже мені Назар, хлопець, який брав участь у тому бою.

— Що там було написано? — цікавлюся.

Назар знизав своїми круглими плечима і сказав:

— Ходімо. Сам побачиш.

Ми прийшли на сільський цвинтар. Годі знайти похмуріше видовище, ніж хрести на мерзлій землі, що над ними свинцевим покривалом нависає сіре небо. Один, свіжозрубаний, видається майже білим на тлі старих надгробків і похмурих обріїв.

Назар зупиняється, не доходячи до білого хреста. Мовчить із півхвилини. Потім розповідає:

— Тут лежить сепаратист. Його гнали на забій, як скотину, бачте, ми його слова відобразили, які були в тій записці, що він мав при собі.

Солдат указав на табличку, і я розумію, що передсмертна записка стала епітафією для чоловіка, який приїхав сюди здалеку, за кілька тисяч кілометрів, і залишився в отій самій мерзлій землі, що на ній стояв і цілився в українських воїнів. А Назар, один із тих, хто був для гранатометника мішенню, став читати вголос епітафію на табличці. Ось що було в записці росіянина:

«Из записки погибшего. Сразу бы застрелили! Кондратенко Дмитрий Викторович, Россия, Иркутск. Осознал, послали на убой, как быка. Батальон „Заря“, Луганск, прибыл 12.11.2014 года».

Він знав, що загине, знав, що назад його не чекають. Камікадзе неоголошеної війни.

— Оскільки ми християни, і він, напевне, також християнин, хлопці прийняли колективне рішення його поховати і збоку поставити хрест.

Повненький Назар зараз абсолютно не справляє враження войовничого супермена. Він узагалі не схожий на військового, надто тепер, коли його очі вологі. Чи то від співчуття, чи, скоріш за все, від зимового вітру.

— Знаєте, він воїн, і ми воїни. Може, й вони поводитимуться з нашими бійцями так, як ми поводимося з їхніми.