Андрій Цаплієнко - Книга змін

Через кілька годин ми їхали до Маріуполя, щоб зустрітися з одноразовим солдатом, якому пощастило вижити.

Полонений Саша називав себе ополченцем, але рівно доти, доки я попрохав пояснити значення слова «ополченець». Він не зміг. І тоді я спробував це зробити замість нього:

— Посуди сам. Ты в другой стране. В чужой стране. Вот как ты себя охарактеризуешь? Находясь в чужой стране, нелегально, с оружием в руках, кто ты?

Він важко, дуже важко добирав слова. Це була найважча для нього частина розмови.

— Ополченец? Не знаю… Тяжело мне сейчас на многие вопросы ответить.

Картина його світу розсипалася на очах.

— Ехал с чистыми намерениями… От души… Все оказалось по телевизору преувеличено… Что с одной стороны, что с другой…

«Про дві сторони це він про всяк випадок, — зрозумів я. — Так легше. Бути неправим на самоті дуже важко. Якщо неправий, то весь світ». А його світ продовжував розсипатися.

— Морально подавлен. Без ноги. В плену, в чужом государстве. Что я могу сказать? Сейчас я за мир, не надо воевать.

Я не знаю, що цей хлопець, повернувшись додому, розповідатиме про українців, але я точно можу сказати, що на війну, на відміну від інших звільнених полонених, він більше не піде. Щоправда, сам він боїться й думати про повернення. Важко підводиться на милицях і каже: «Вот наговорил вам столько и теперь уж не знаю, что дальше… Дома… Там, в Воронеже…» І усміхається, усміхається винувато.

— Оставайся здесь, — кажу напівжартома, в тон його невловній усмішці. — Съездишь во Львов, посмотришь на бандеровцев поближе. Поймешь, что тебе все наврали о нас. Может, книжки будешь писать.

А він згорблено висить на двох милицях і, ввічливо прощаючись, шкандибає на вихід. Ні мертвий ні живий, ні свій ні чужий. Одноразовий солдат, зламаний людський механізм. Який через власний біль і страждання розгубив коліщатка та гвинтики. Який отримав шанс знову бути людиною.

«Мы по ним валим и валим, а они лезут изо всех щелей, как тараканы!» — упереміш із лайкою шипіла радіостанція, піймавши сепарський канал.

— Командире, вони нас тарганами називають! — крикнув Ромка, одним рухом скидаючи порожній магазин і тут же вставляючи повний. Так хвацько перезаряджати автомат його навчив один знайомий ізраїльтянин. На перший погляд, маніпуляція виглядала дуже дивно. Повний магазин у правій руці. Натискаєш ним на важіль скидання, ставиш нову обойму замість старої. А затвор доводиться пересмикувати лівою, ніби перекидаючи її зверху автомата. Здавалося б, незручно, адже в «калаша» затвор праворуч. Але в близькому бою цінна кожна мить, і, виявляється, так боєць стріляє безперервно, не даючи супротивнику висунутися з-за укриття.

Бій тривав кілька годин. Бойовики та найманці-росіяни другий день штурмували село з безглуздою назвою Рідкодуб. Безглуздою вона видавалася Ромці через те, що жодного дуба він тут не бачив. А бачив степ, поцяткований клаптиками «зеленки», що тяглася від Дебальцевого до Вуглегірська. Відкритий простір, по якому Ромку та його товаришів обходили з трьох боків нахабні російські «сімдесят двійки». Оборона Рідкодуба теж була безглуздою витівкою, але вони, вся перша «безбашенна» рота, жодного разу не сказали цього вголос. Треба — значить, треба.

Коли добровольці заходили в це селище, нікого з місцевих жителів тут уже не зосталось. Убогі розвалища росли, як гриби під дубом, навколо двох чи трьох поважніших будівель.

— У цю хату закиньте БК! — крикнув командир, вказавши на найближчу будівлю, коли БМП, на якій сидів разом із товаришами, на повній швидкості в'їхала в село.

Ромка помітив, що тут командир першої роти став якимось інакшим. У тилу він був м’яким, товариським чоловіком. Накази віддавав доброзичливим голосом, через що вони більше були подібні до дружніх прохань. А тут, у Рідкодубі, у голосі командира з’явився метал. Його рухи стали швидкими й чіткими, як у хижака. Він віддавав накази, котрі ніхто не обговорював. Вони були правильні тому, що так сказав ротний.

— А частину боєкомплекту перенесемо в сусідній флігель. Ось у цей. Це щоб не лишитися взагалі без «бека», якщо прилетить звідти якась фігня, — розпорядився командир, махнувши рукою в бік супротивника.

Ромка не просто спостерігав за ротним. Він його знімав на портативну камеру, яку вмикав щоразу, коли доводилося відбивати атаки сепаратистів.