Андрій Цаплієнко - Книга змін

Минув місяць. Його рани остаточно загоїлися. Зник біль. Але зір так і не повернувся. Він учився жити в темряві й сприймати світ на слух. І цей світ звуків виявився чеснішим, ніж світ візуальних образів. Він чув — буквально чув! — де проходить межа між правдою і брехнею, вловлював різноманіття інтонацій розмов, на що раніше не зважав. Утім, добрий снайпер теж уміє слухати. А Рем іще недавно був добрим снайпером.

Йому хотілося бути потрібним, тому щодня його возили на полігон, де він спілкувався з тими, хто незабаром мав їхати на фронт. Він не міг більше демонструвати свої вміння, зате міг багато розповісти. Звуки й відчуття в роботі снайпера виявилися дуже важливими. Він вважав, що чинить правильно. Адже він нікому не давав обіцянку не воювати.

Він обережно запитував своїх друзів, чи не бачив його хто-небудь на рашистському телебаченні, поки він був у полоні, і друзі відповідали заперечно. Він поступово перестав думати про полон і про своє каліцтво, що так круто змінили його життя. Він був при ділі. На роботі. І це головне.

Спецслужби ним активно цікавились, і він не відмовлявся від виснажливих бесід, усвідомлюючи, що розумний слідчий зможе витягти з нього щось таке, що він сам лишив би поза увагою. Він хотів, щоб розказане ним зберегло життя тим, хто йде на фронт після нього. Замість нього. І заради цього готовий був до багатогодинних розмов у накуреному кабінеті.

Він говорив і про Машу. Детально, як і про все, що пережив у Луганську. Але якось відсторонено. Нічого, абсолютно нічого особистого.

А потім з’явилися вони, люди з телепередачі. Телевізійні хлопці шукали саме його. Сказали, що розслідують катування та інші порушення Женевської конвенції, на яку було глибоко наплювати сепаратистам. Його дуже сильно й наполегливо попросили прийти у прямий ефір. «Ліпше, ніж на вашому прикладі, — сказали, — ми не проілюструємо нелюдськість і героїзм цієї війни». Йому пообіцяли, що його інтерв’ю обов’язково побачать у Європі та Сполучених Штатах, і, жахнувшись, світ нарешті повірить, що в нас іде війна, й допоможе її виграти. Інтерв’ю вийшло дуже вдалим. Це був телеміст із американськими конгресменами, у багатьох, як зауважив оператор, під час розповіді про тортури біліли кісточки на сухих руках і блищали вицвілі літні очі. «Програма була цікавою, корисною. І дуже вчасною», — так сказав режисер, який випускав ефір.

Маша програму не бачила. У Луганську відключили українське телебачення. Але зміст інтерв’ю їй дуже детально переказав безжальний власник командного голосу і важких черевиків, котрий навідував якось Рема в палаті.

Як назвати цього симпатичного хлопця-росіянина, не знаю. Полонений? Але ж у нас війну з Росією не оголошено. Які можуть бути полонені, якщо немає війни? Може, він просто заблукалий чоловік зі зброєю? Ні, він не заблукав, він їхав у Донецьк, щоб воювати проти України. Утім, і тут є суперечність. Він каже, що проти України нічого не має, а хотів допомогти захистити російськомовних українців від злісних бандерівців, фашистів із «Правого сектора» та іноземних найманців. Те, що сам він в Україні іноземець і майже найманець, на думку йому не спадає.

— Зачекайте тут. Я по одному їх приводитиму, добре?

Офіцер СБУ зустрів нас в управлінні спецслужби в Маріуполі, там, куди привезли полонених бойовиків. Нам дозволили поговорити з ними на будь-які теми. Хоч про війну, хоч про погоду.

— Вас приміщення влаштовує чи пошукати інше?

Я роззирнувся. Два м'яких пузатих крісла, мрія власника двокімнатної квартири в спальному районі, чудово виглядали б на початку дев’яностих, на тлі полірованого серванта з кришталем та глянцевими корінцями класики зарубіжної літератури. Тим часом у вузькій квадратній комірчині, де вікна закладено мішками з піском та ще й зроблено бійниці, буре штучне хутро, гордість закарпатських меблярів, мало доволі дивний вигляд. Але вибирати не випадало. Для мене важлива не кімната, а той, із ким мене в ній залишать наодинці. Або ті.

— Вам кого першого привести?

Першим до кімнати зайшов хлопець років тридцяти. Повні губи, запитальний погляд. Тягне прострілену ногу, спираючись на милиці. Сідає в крісло й розповідає про себе. Нічого особливого. Дмитро. Співвітчизник, із Костянтинівки. Був водієм, став бойовиком. Або ополченцем, як сам себе називає. Його в складі групи з шести осіб відправили шукати найманців на українських блокпостах біля Мар'їнки. Вони були впевнені, що Донецьк обстрілюють фашисти-молодики зі Східної Європи. Так роз’яснювало ситуацію розгубленим містянам місцеве телебачення.