Андрій Цаплієнко - Книга змін

Логіка залізна. Сказати було нічого. Маша могла його залишити й перервати дивну розмову двох людей, яким обставини призначили опинитися по різні боки барикади. Але Маша продовжувала говорити, міркувати й намацувати стежину до розгадки.

— Я, кажется, догадалась, — мовила вона.

Він почув її схвильоване дихання. І здалося, що він бачить, як підіймаються від нервових придихів її груди.

— Тебя не хотят убить.

Вона помовчала.

— Тебя хотят судить.

Він спробував оцінити слушність цих слів. Застрелено мирних російських громадян. А ось він, їхній убивця. Кровожерний укр, фашист і бендерівець у п’ятому коліні. Посланий київською хунтою на криваву справу. Разом із натовським «ремінгтоном» у безжальних руках. Він ідеально підходив на роль монстра. Тільки треба було трохи краще її виписати. Для чого й запросили до нього в палату дівчину з жорстким ім’ям Ірада в компанії оператора та асистента.

Цілу ніч, поки біль у його стомленому організмі вщухав, свідомість продовжувала працювати. Він не знав, що робити. Рем був згоден — ніби хтось його про це питав — лишатися в полоні, терпіти побиття. Але стати підсудним у Росії він не міг. Він був досить тямущим, щоб збагнути: росіяни його провину доведуть. А командування ніколи не зізнається в тому, заради чого його відправили в тил ворога. Довести невинність він не зможе. Пляма ляже не тільки на нього, а й на всю країну. Навіть більше. Для всього світу він, той, хто погодився піти на ризикований крок, був готовий на позамежне геройство, тепер стане негідником і монстром. Гіршого не придумаєш. І як виходити з цієї ситуації, він не знав.

Настав похмурий ранок, його він теж відчув лише за звуками. Самотнє відлуння стогонів безсонних поранених змінили суєта, біганина, вигуки медбратів та медсестер, залізний гуркіт допотопних каталок і далеке гарчання автомобілів там, у місті, на волі.

Він зрозумів, що треба зробити.

Але для цього потрібна допомога єдиної людини, якій він міг довіряти в непроглядній пітьмі, наповненій ворожими звуками.

— Маша! — тихо покликав він.

Відповіді не було. Вона ще не прийшла. Приблизно через півгодини він знову покликав:

— Маша!

— Я здесь, — почув він її відповідь. Вона вже була в палаті, непомітно й нечутно зайшовши у двері.

— Маша, я хочу тебя о чем-то попросить. Сделаешь?

— Я не могу согласиться заранее.

— Можешь, — жорстко видав він.

Вона змовчала. «Отже, зробить», — подумав Рем.

— Ты должна убить меня, — сказав він уголос.

Вона гучно скрикнула:

— Что? Что ты сказал?!

— То, что слышала, Маша, — відповів він, стараючись, аби його тон був жорстким, але не грубим.

— Но зачем? Зачем? — і він почув, як Maша розплакалася.

— Они хотят размазать меня и смешать с дерьмом. Я потом вряд ли отмоюсь. Но самое главное, они хотят смешать с дерьмом мою Родину. А у меня, кроме Родины, сейчас ничего нет. И моего доброго имени. Что может быть хуже?

— Что ты хочешь? — запитала Маша.

— Ничего. Почти ничего. Один укол чего-то сильнодействующего, чтобы сердце остановилось. Желательно, без боли. Можешь?

У повітрі зависла важка пауза. Маша захлипала.

— Ты знаешь… ты знаешь, за эти дни я поняла, что могу быть нужной. Мне бы хотелось, чтобы ты всегда был раненым, сидел в своей инвалидной коляске или в чем-нибудь еще, а я бы ухаживала за тобой, и мне бы от этого было хорошо. Странно, я ведь даже не знаю, как тебя зовут. Ты был хорошим человеком до этой проклятой войны, но она ведь когда-нибудь закончится. И неважно, как будет называться страна, в которой ты живешь. Главное, что ты живешь.

Зітхання. Пауза. Слово.

— Важно, Маша. Как страна называется, важно. Мы не можем быть ордой, кочующей с места на место. Значит, где ты и кто ты, важно. Я присягу принимал, можешь понять?

— Ой, да тут полгорода принимали одну присягу, потом вторую и третью.

— Машенька, так нельзя. Мне не будет прощения. А правда затеряется в истории.

— Ты же калека! Инвалид! Какая может быть история?!

Вона майже кричала.

— Тише, Машенька, тише , — зашепотів він. — Давай оставим этот спор. Я не поеду в Россию и не сяду на скамью подсудимых. Точка.

У палаті повисла мовчанка. Вони були самі. Його вирішили тримати окремо від інших пацієнтів, наче був він особливо цінною жертовною твариною. Але він твердо вирішив не йти на моральне заклання.

— Ты сделаешь? — перепитав він.