Мері Геґар - Стріляй, як дівчисько

Коли Джордж і командир «Педро-16» дійшли до того, як ми опинилися в пастці, втрутився другий пілот і почав говорити таке, що я не збиралася просто так пускати повз вуха.

— Потім ми приземлилися, щоб забрати вас, — сказав він, прокашлюючись.

— Хвилиночку, — перебила його я.

П’ятдесят облич повернулися до мене. Приблизно п’ятеро людей уже знали, що я зараз скажу, і, судячи з їхнього виразу, їм аж полегшало від того, що хтось таки змусить «Педро-16» пояснити свою гівняну поведінку.

Ну ж бо, Ем-Джей. Учисть їм.

— Хлопці, чому ви не забирали нас так довго? — відверто спитала я. — Ви зливали пальне? Я гадала, що ви сядете поруч, щойно ми вимкнемося.

Пілот вирячився на мене й не міг повірити своїм вухам. Тиша, яка запала в кімнаті, приголомшувала.

— Ви не так уже й довго були на землі, — відрізав він. — Отже, в ту мить…

— Ні, — перебила я його. — Ми були на землі хвилин із двадцять!

— Певен, що вам так тільки здалося, Ем-Джей. — Він гиготнув так, наче розмовляв з дитиною. — Насправді це тривало менше.

— Розвідко… Як довго ми були на землі?

Хлопці й дівчата з розвідки чули наші перемовини по радіо й записували геть усе.

— Ем, вісімнадцять хвилин, капітане, — боязко відповів командир розвідки, не бажаючи встрявати в суперечку.

— Вісімнадцять хвилин, — впевнено кивнула я. — Гаразд, то що ви робили вісімнадцять хвилин?

Вісімнадцять хвилин — це достобіса довго, коли ти сидиш під обстрілом на землі, а над тобою кружляє вертоліт, відмовляючись приземлитися.

— Я не знаю, — сказав він.

Я подивилася на пілотів «Кайови» — вони штурхали один одного ліктями й хитали головами. Правда була в тому, — ми всі це знали, — що нам і досі довелося б чекати там, якби не екіпаж «Кайови». Тільки коли вони приземлилися, показавши «Педро-16», що це безпечно, і перебравши керування операцією на себе, той нарешті був змушений якось зреагувати.

— Гаразд, тож у цей момент приземлилися «Кайови», — провадила я, втішена, що домоглася свого, і готова звітувати далі.

— Правильно, — сказав Джордж із задоволеною усмішкою на обличчі.

Потім ми дійшли до того місця, коли я почала стріляти. Я відчувала, що чітко визначила позицію ворога, бо впевнено бачила точку обстрілу, але не мала зв’язку з пілотами «Кайови». Я могла б поставити в скрутне становище інший літальний апарат, якби він опинився на лінії вогню. Правду кажучи, рішення було неідеальне, і мені мало б дістатися на горіхи. Пілот «Педро-16» самовдоволено посміхнувся, бо знав, що зараз буде, і радів з того, що цього разу перепаде мені.

Але Джордж просто проминув те, що я стріляла, і запитав, чи є в аудиторії ще питання. Я не могла в це повірити. Звіт майже закінчився, і я вже ось-ось мала вийти сухою з води. Потім один з армійців підняв руку.

— А хто стріляв з мого шасі? — запитав він.

Лайно! Тепер я точно матиму величезні проблеми. Бажання захистити Стіва й інших затуманило мій розум, і, мабуть, тепер мене за це дискваліфікують. Ось тобі й маєш кар’єру пілота!

Я глибоко вдихнула й смиренно підняла руку десь до рівня вуха.

— Емм, то була я.

— Бляха, п’ятірка! Це було круто! — відповів він, усміхаючись. — У нас закінчилися патрони, і коли я побачив той спалах, то вже подумав, що ми звідти не виберемося. Ти змусила їх пригнутись, і ми змогли злетіти. Класна робота!

— Дякую, — сказала я й подивилася на Ріса, намагаючись угадати, чи будуть у мене проблеми.

Він прочитав мої думки й заспокійливо усміхнувся. Усі погодилися з тим, що я мусила натиснути на спусковий гачок. Хвала небесам, що я на нього натисла.

Капелан ступив крок уперед і оголосив: «Якщо комусь із вас треба «з Кимось поговорити», то я готовий». Ми перезирнулися й ледь не засміялися. Ні, дякуємо. Особливо тепер, коли ми стоїмо перед п’ятдесятьма людьми й від утоми не можемо навіть звести рук.

Після звіту до мене підійшов Ріс і оглянув мою руку. З виразу його очей я бачила, що він хвилювався сильніше за всіх. Відчуття було таке, ніби він ось-ось розридається. Ріс тоді був командиром ескадрильї і відповідав за нас усіх.

— Ем-Джей, ти маєш піти обстежитися, — мовив він без емоцій.

Я не сказала йому, що насправді найдужче мені боліла спина. Щось у ній змістилося, коли ми сідали, і я мала погане передчуття, що ще про це згадаю.

Я вийшла з ТОЦу. Коли двері зачинялись, я почула, як Ріс наказує відвезти мене до шпиталю. Було близько п’ятої вечора, а на вулиці й досі стояла шалена спека. Та мені було байдуже: я ж у Кандагарі. Я знала, що мені неймовірно пощастило, що стою тут, а не їду з мішком на голові в якійсь вантажівці талібів до їхньої бази десь у Марджі. Я почула, як за мною відчинилися й зачинилися двері ТОЦу, і повернулася. Позаду стояв Дуґ Шеррі. Він дивився повз мене на доріжку для рулювання, стискаючи зубами недокурок сигари.