Мері Геґар - Стріляй, як дівчисько

Дорогу мені перейшов якийсь солдат із квадратною щелепою.

— Геть! Мені треба в ТОЦ, — скомандувала я.

Я прямувала в тактично-оперативний центр, позначений сигнальними флагштоками, де можна було по супутниковому зв’язку й радіо дізнатися, чи вижила наша команда.

Солдат, що стояв переді мною, розкривав комплект першої меддопомоги. Потім я побачила сині латексні рукавички — очевидно, «Кайова» передала по радіо, що везе на полозах пораненого пілота. Я проігнорувала його й рушила вперед. Заскочений зненацька, медик ступив крок назад і спотикнувся. Тільки в цю мить я помітила коло себе Ті-Джея. Невже він ішов поруч від самого приземлення?

— Капітане… Капітане, сер, мені треба оглянути ваші рани. Я не можу відпустити вас, поки не подивлюся, — наполягав медик.

Пустивши повз вуха його «сер», я йшла далі, але медик не відставав від мене й Ті-Джея. Не сповільнюючи ходи, я перекинула гвинтівку в ліву руку й показала йому праву.

— Бачиш? Усе гаразд. Трохи шрапнелі, але вона маленька, я зможу дістати її потім.

— Гаразд, — сердито впирався він, — проте я хочу оглянути й ногу.

Роздратована, я зупинилась. Подивившись йому в очі, я спустила штани просто посеред двору. За нашим незграбним танцем спостерігали близько десятка солдатів, однак я не була певна, що до того моменту під бронею й шоломом вони розпізнали в мені жінку. Тепер вони витріщалися відкрито — на мої труси «Гелло Кітті».

Ті-Джей ступив крок до найближчого солдата і майже прибив його поглядом до землі.

— НА ЩО ТИ, бляха, вирячився?

Усі чоловіки, вийшовши з заціпеніння, знову швиденько взялися до своєї роботи. Медик скористався з можливості оглянути мою ногу й опустився на коліна.

— Гаразд… кров уже не йде. Ви вільні… мадам.

Утішений тим, що наді мною не нависає смертельна небезпека, він дозволив мені йти далі, але не припинив своїх танцювальних маневрів поруч, дістаючи на ходу якісь пігулки.

— Знеболювальне й антибіотики, — сказав він і всунув мені таблетки.

— Е ні. Без стимулянтів. Якщо команда не вибралась, я лечу по них назад.

— Розумію, мадам, але хоч ковтніть антибіотик. У вашій руці й нозі сторонній матеріал. Ви ж не знаєте, що було в тій кулі.

Логічно. Я схопила пігулку, яку він мені простяг, і відразу ж проковтнула.

Він боязко потер своє колюче підборіддя, сором’язливо й водночас переможно усміхнувся, а тоді показав іще одну пігулку.

— Узагалі, оце антибіотик.

Я ледь не вдарила його, бо не потребувала анестетиків. Рани вже не боліли. Мене турбувала доля інших. Якщо вони не дісталися до бази, я маю бути в стані бойової готовності, щоб повернутися й забрати їх. Звісно ж, до їхніх послуг були й інші команди, і мені дозволили б вилетіти знову тільки після звіту, але в той момент я про це не думала. Якби було треба, я б викрала одну з вантажівок і повернулася назад.

Я потяглася до фанерних дверей ТОЦу і рвучко смикнула їх. Вони з грюкотом зачинилися за мною й Ті-Джеєм. На нас глянуло кілька пар очей, але всі відразу ж повернулися до роботи: зрештою, обстріляно конвой і збито рятувальний вертоліт. Такі речі важливіші за відвідувачів.

— Чим можу допомогти, мадам? — спитав найближчий до дверей солдат, не відриваючи очей від монітора.

— Я лише на хвильку, солдате. Я «Педро один-п’ять», мені треба знати, що з моїми пораненими й рештою екіпажу.

Усі водночас подивилися на нас із Ті-Джеєм. Ніхто не промовив ані слова, і я з жахом відчула: вони знають щось таке, чого не знаю я. Вони чули наші заклики про допомогу по радіо, коли нас атакував Талібан?

Двері знову рипнули — за нами зайшов Джордж. Він прилетів другою «Кайовою». На його обличчі проступала тривога, як і в мене.

— Агов, Стів і наші ПРи нормально вибралися звідти? — запитав Джордж.

Капітан, чия уніформа видавалась аж надто чистою, встав із-за свого фанерного столу.

— Усі вибрались успішно, — сказав він.

Три чудові слова.

Я не могла дочекатися, коли зможу обійняти Стіва й добряче зацідити йому.

Коли ми повернулися в Кандагар, я пішла до ТОЦу з усім спорядженням, крім, звісно, прапора та інших речей, які лишила у вертольоті. Мене вибіг зустріти начвир (начальник виробництва), що відповідає на аеродромі за дії ремонтників. З досвіду роботи офіцером техобслуговування я пам’ятала, що ці хлопці люблять усі літальні апарати як класичну автівку, яку завжди тримаєш доглянутою під брезентом. Вони знали особливості кожного вертольота, і «сто вісімнадцятий», що його ми недавно покинули в пустелі продірявленим і просяклим пальним, був одним з найкращих.