Мері Геґар - Стріляй, як дівчисько

Привітавшись із начвиром, я сказала:

— Мені так шкода «сто вісімнадцятий» і всієї вашої, хлопці, роботи з вітровим склом.

На якусь мить він спантеличився. У нього навіть відвисла щелепа. Потім він опанував себе і мрійно обійняв мене разом з усім спорядженням.

— Ти, бляха, жартуєш? Я дуже радий тебе бачити. З вами все гаразд?

Я ще остаточно не зрозуміла, що з нами, зрештою, сталося. Звісно ж, ми були важливіші за покинутий вертоліт, але з якоїсь причини мій мозок і досі поривався в бій, тож, поки не мине ця ейфорія, я не зможу оцінити, як близько ми були до смерті чи полону.

Начвир рушив зі мною до ТОЦу, допомагаючи нести частину спорядження. Коли я звела очі, то побачила, що до мене прямує хтось із керівництва. На щастя, то був не полковник Джонсон, проте з кількості людей довкола можна було зробити висновок, що це все одно хтось поважний. Коли він підійшов ближче, я побачила зірочки на його уніформі й зрозуміла: це командир бази.

— Капітане! — прокричав він, підступивши до мене. — Ви Ем-Джей?

— Так, сер, — відповіла я.

Слово честі, мені геть не хотілося тоді робити цього. Можна мені принаймні скинути спорядження і змити з дірок у руці пальне?

Він простяг праву руку й інтенсивно потрусив угору-вниз мою, щасливий, що йому не доведеться писати листа моїм рідним.

— Я думав, що вас підстрелили. Це ваша кров? — спитав він. — Де саме ви вхопили кулю?

Він засипав мене питаннями, трясучи мою руку, побиту шрапнеллю.

Я перевернула руку, яку він так і не відпускав, щоб показати рани на передпліччі.

— Отут ушкодження найсильніші, але…

Він миттю відсмикнув руку, ніби обпікся.

— Емм, вони здебільшого поверхневі. Не так уже й боляче, — незграбно закінчила я.

Вираз великомученика на його обличчі розсмішив мене.

Я не могла не гигикнути, хоч відразу ж стримала сміх: енергійно трясти руку пораненого пілота на очах усього оточення — чудова вистава.

— Що ж, принаймні кров у вас скипається добре, — засміявся він.

Запала незручна мовчанка. Усе йшло не за його планом. Я спробувала трохи зняти напругу.

— Ні. Я припалила рани сигарою, яку саме тоді курила, — пожартувала я.

Усі зареготали, однак у тому сміху вчувалося, що ніхто з присутніх не певен, чи я пожартувала. Я рушила далі до ТОЦу, щоб відзвітувати про політ.

Зазвичай на звітування не допускають нікого, крім екіпажу, тож команда може спокійно описати все, зокрема й невдачі. Але, коли я зайшла в ТОЦ, стало очевидно, що цього разу все буде інакше.

Зазвичай у ТОЦі, приміщенні шість на дванадцять метрів, одночасно перебуває не більше від п’яти-десяти осіб. Того дня я з подивом побачила, що там товклося близько п’ятдесяти людей, які хотіли почути, що з нами сталося п’ятьма годинами раніше. Ріс розчистив мені шлях і міцно обійняв. Він якось сказав, що я йому наче молодша сестра, і з виразу його обличчя було видно: це серйозно.

— Бляха, я дуже радий тебе бачити, — мовив він.

Думаю, я вперше й востаннє почула від нього слово на Б.

Кілька секунд я міркувала про те, як сильно це все позначилося на нашому командирові. Люди, за яких він відповідав, опинилися в такій страшній небезпеці. Я обміряла оком кімнату, подивилася на начальство, розвідників, капелана та інших людей, з якими не була знайома. Я думала, як вони сприймуть наші слова про те, що все пішло не так. Аудиторія ж досить різношерста. Я помітила також уніформи «Кайови», сподіваючись, що то пілоти, які мене витягли з пекла, і в мене буде нагода їм подякувати. Але часу перевірити, чи справді це вони, не було — ми відразу ж перейшли до звіту.

Кімната була заповнена людьми, тож довелося стояти. Правда, мене трохи здивувало, що ніхто не запропонував виснаженому екіпажеві сісти на вільні місця. Я глянула на закривавлену уніформу, суху але пропахлу пальним, вирішивши, що люди витріщаються на мене саме через це. Джордж, як керівник польоту, прокашлявся й заговорив.

— Політ почався без проблем. Ми дістали від розвідки інформацію по радіо про наявну небезпеку і про те, що до нас долучаться «Кайови».

Фактично це був звичайнісінький звіт. Він нічим не відрізнявся від інших, крім певних нюансів і великої кількості народу. Я почала непокоїтися, думаючи, що в деяких наших рішеннях можна засумніватися, хоч і вважала, що в той момент ми ухвалили найкращі з рішень. Звісно, нас можна звинуватити в тому, що повертатися вдруге було не варто.

Хтось може сказати, що ми мали дочекатися А-10, але там, унизу, було троє поранених американців, які потребували невідкладної допомоги. Ми мали всі підстави думати, що ворогові просто пощастило влучити в мене. Ніхто й слова не мовив про те, що «Педро-16» відмовився входити в небезпечну зону.