Мері Геґар - Стріляй, як дівчисько

Третім пілотом команди «Сокіл» був Дейв. Згодом ми з Дейвом стали близькими друзями, і я завжди могла покластися на його лояльність і справедливі судження. Ми мали певні розбіжності щодо тактики, але Дейв був хорошим пілотом і чудовим товаришем.

Останнім, з ким я того ранку привіталася, був чоловік, якого я мусила замінити, — ще один хороший приятель з Кандагара. Він тепло привітав мене й попросив пройтися з ним до будинку адміністрації. Йому запропонували роботу в Колумбії, і він якраз закінчував свої справи в нашому підрозділі, тож на нас обох чекала робота з паперами. Проте йому хотілося поговорити зі мною віч-на-віч.

— Я просто хотів ознайомити тебе зі справами, бо знаю, з чим ти зіткнулася в «Нью-Йорку», — почав він загадковим тоном. — Дев’яносто дев’ять відсотків товаришів по службі неймовірно раді, що ти працюватимеш у підрозділі. У тебе чудова репутація серед рятувальників. Кажуть, ти добрий пілот і гакер місій.

Гакер місій — це той, хто рішуче береться за виконання завдання, добровільно погоджується на складні польоти, зосереджується на кар’єрі й без вагань іде в бій, коли починають літати кулі. То був чудовий комплімент для пілота, і я так його й сприйняла, однак завмерла в чеканні неминучого «але».

— Але один з тутешніх проти того, щоб узяти тебе, — провадив він, — бо вважає, що в наших екіпажах не місце жінкам. Переконувати його в протилежному — марна річ. Я вагався, чи говорити тобі, але, на мою думку, ти маєш це знати. Він, гадаю, скаже тобі це в очі, якщо ти його спитаєш. Його звати Дуґ Шеррі. Він колишній пілот Армії.

Як виявилось, я вже була знайома з Дуґом, і ця новина мене анітрішечки не вразила. Взагалі він справді був поважним і досить порядним чоловіком, а не банальним шовіністом. Іншими словами, погана думка про жінок у нього склалася не через власні комплекси, та й висловлював її він негостро. Можливо, йому колись трапилася посередня дівчина-солдат, через яку він і почав так думати про жінок, однак цього було недосить, щоб мене залякати. Я чекала можливості показати йому, на що здатна.

Я знала, що насамперед Дуґ — добрий пілот. Отож подумала: коли він побачить, що я цінний член команди, то, можливо, його ставлення до мене зміниться. Але я все одно подякувала другові за інформацію: приємно знати, що він доклав зусиль, аби мене взяли на роботу. А от із Дуґом треба було поводитися надзвичайно обережно.

Уникати його точно не вийшло б: він завжди крутився десь поблизу. Дуґ завжди ходив з непідпаленим і огидно вологим недокурком сигари в роті, наче щойно зійшов зі сцени «Героїв Гоґана» [6] Американський ситком 1965–1971 рр. про німецького військовополоненого. . Цю сигару він час від часу пересував в інший кутик рота й кидав масні жарти. Постійні приниження були його звичною справою. «Цей хлопець — неприторенний мудак», — казав він, на ходу вигадуючи нові слова. Отакий був субчик. Однак, попри всі наші розбіжності, можу сказати, що його в підрозділі поважали. Без нього все було б геть інакше.

І, звісно, я перетнулася з ним у перший же день, коли бігала з документами.

— Привіт, Дуґу! — вигукнула я, приховуючи дискомфорт за радісним обличчям.

— Ем-Джей, — кивнув він мені. — Ласкаво прошу в Моффетт. Не обісрися.

Насправді, це було навіть більше, ніж я від нього чекала. Зрештою, порада серйозна. Не обісрися. Я переконала себе, що це висловлювання було свідченням щирого хвилювання за мій успіх і добробут. Мабуть.

Тільки-но я приїхала в Каліфорнію, як слід було негайно братися до роботи в команді «Сокіл». Я відразу ж долучилася до так званих антинаркотичних операцій — польотів на безліч місій. На ліквідації марихуани ми витягали з національних заповідників величезні сітки, де було повно цього зілля. Ми також літали на підтримку місцевих силовиків чи правоохоронних органів, а інколи навіть приземлялися в школах, щоб показати дітям, що не вживати наркотики може бути круто. Ми жартома називали ці місії «Обійми, а не курни». Думаю, до когось із тих дітей ми таки достукались, але більшість із них хотіла знати тільки те, чи маємо ми зброю і чи вбивали вже когось.

Одним зі стрільців (з ним я полюбляла літати найбільше) був Тіджі Джонс (Ті-Джей) — досвідчений навідник і цінний член нашої ескадрильї. Ті-Джей походив звідкись із Вірджинських островів. Він мав м’язисте тіло воїна й манеру вправного стрільця на пенсії, який живе хорошим життям десь у прибережному будиночку.

Ті з нас, хто влітку 2008 року літав у Сто двадцять дев’ятій ескадрильї, завжди пам’ятатимуть цей час. Того літа кількість операцій була просто неймовірна. Ми перестрибували з одного на інше, а почалося все зі спланованої операції групи у справах боротьби з наркотиками під назвою ЛОККШТН (локалізація організованих культиваторів канабісу шляхом технік насичення). Це була надмасштабна кампанія за участю кількох організацій, унаслідок якої заарештували тридцять шість осіб і вилучили канабісу на один цілий і чотири десяті мільйона доларів. Нам треба було літати в Юкайю — у самісіньке серце марихуанової спільноти. Місцеві не приховували свого презирства, бо знали, що після наших візитів їхні запаси зменшуються, а ціни зростають.