Мері Геґар - Стріляй, як дівчисько

— Хоч би внизу не було тварин, — додав Ріс. — А то щось трохи пахне скунсами.

— Клас, — докинув Стів. — Оце точно допоможе мені з тим дівчам за стійкою реєстрації.

— Не сумнівайся, Стіве, — сказала я зі сміхом. — У тебе не виходить її звабити саме через запах диму. Нехай це тебе втішає.

Я ніколи не могла втриматися й по-доброму не покепкувати зі Стіва.

Усі зареготали. Забувши того дня про інтелект, ми пускали одне одному шпильки й навіть почали глузувати з інших пілотів на нашій частоті, коли вони раніше за нас витратили пальне і мали повертатися на аеродром для дозаправляння. Це було просто безглуздя: відомо, що витрати пального не залежать від рівня вмінь пілота. Однак ті кпини довели, які треба мати залізні нерви, щоб протриматися на пустих паливних баках. Ми й самі трохи переоцінювали можливості: наш вертоліт теж раз по раз летів майже без пального. Нарешті веселий день закінчився, і настав час повертатися в мотель. По дорозі додому Синій показав на дешевий ресторан, і ми всі, попри втому, радо погодилися щось перекусити.

Під час тієї вечері я почала відчувати, що ми, мабуть, перегрілися. Усі гиготіли отим неконтрольованим сміхом, який буває, коли забагато часу провести чи попрацювати на сонці. Ми проковтнули вечерю й замовили ще трохи їжі, зиркаючи на солодкі пироги, що лежали під склом. Не пам’ятаю, хто це запропонував, але ми почали писати повідомлення іншим екіпажам і запрошувати всіх приїхати й долучитися до вечірки. Вечір був надто хороший, щоб так просто закінчити його.

Кінець кінцем Ріс вирішив, що кумедно буде написати командирові нашої ескадрильї. Ніхто ніби й не втямив, що вже десята вечора і це не найкраща ідея. Ми почали кепкувати з нього так само, як жартували поміж собою цілий день. Потім він надіслав нам відповідь, від якої ми тут-таки протверезіли.

Почувши сигнал текстового повідомлення, я глянула на телефон. Від того, що я прочитала, вечеря відразу ж підступила мені до горла. Я перезирнулася з Рісом, який сидів навпроти, і ми зрозуміли, що отримали однакові повідомлення.

«Ви що, накурилися? — було написано в повідомленні. — Гадаю, треба буде перевірити вас усіх, коли повернетеся».

Ми нажахано дивились одне на одного секунди зо три, поки Ріс не пхекнув і не розсміявся так, що ледь не впав зі стільця. Мене також розсмішило це нісенітне припущення. Але вже через кілька секунд я перестала сміятися. Господи, ми ж справді накурилися! Мабуть, пожежа, яку ми цілий день приборкували, була на конопляному полі, до того ж на чималому.

Ми сказали про це Синьому і Стіву, а вони недовірливо похитали головами. Ніхто з нас не знав напевно, що таке бути накуреним, і не міг сказати точно, тож ми переглядалися, сміючись і водночас панікуючи.

— От чорт, — пробурмотіла я, — у Стіва очі червоні!

— У Стіва завжди очі червоні, — відповів Синій.

Він, звісно, мав рацію, і ми всі ще раз гарненько посміялися. Того вечора все було набагато кумеднішим, ніж завжди.

Зрештою, ми так і не здавали сечу на аналізи, але, думаю, знали, що це було. Я просто зраділа, що нарешті спробувала, і не могла мати для цього кращої компанії, ніж екіпаж «Веселуна-94».

На щастя, лісові пожежі незабаром припинились. Отже, можна було сподіватися на жадану відпустку. Але влітку 2008 року для нас ще були справи. Ураган «Айк» уже доходив до Г’юстона (штат Техас), тож наш екіпаж мобілізували летіти туди й забирати з дахів тих, хто був занадто впертий і не евакуювався раніше. Керівництво країни не хотіло ще однієї «Катріни», і ми приготувалися до відрядження.

Деякі з екіпажів приземлялися на дороги й забирали на борт переляканих замерзлих людей, але ми здебільшого просто когось розшукували — літали в гівняну погоду й виглядали, чи, бува, не сигналізує нам хтось. У нас працювало навіть кілька ПРів, які патрулювали вулиці, виглядаючи тих, кому потрібна була допомога. Ширилися чутки, що ПРи привласнили пожежний автомобіль, у якому хтось лишив ключі в замку запалювання, однак мене там не було і я того не бачила. Але, знаючи цих хлопців, я зроду б не подумала, що вони на таке здатні.

Після цієї місії нам дали щось на кшталт відпустки. Майбутні кілька місяців ми час від часу літали на поодинокі місії, проте основним нашим завданням були підготовчі тренування перед відрядженням навесні до Афганістану. Коли наблизився час мого наступного розгортання, я пригадала все, через що ми пройшли того літа. Я зблизилася з командою «Сокіл» і провела сотні годин у вертольоті й поза ним із Рісом, Фінном, Стівом та іншими хлопцями.