Энтони Дорр - Все те незриме світло

Однорукий вихователь швидким злим голосом перераховує правила.

– Ось ваша парадна уніформа, ось – польова, а ось – уніформа для спортзалу. Шлейки мають бути перехрещені на спині, паралельні спереду. Рукави підкочені до ліктів. Кожен повинен носити із собою ніж у піхвах на правому боці ременя. Як захочете висловитися, піднімайте праву руку. Завжди шикуйтесь по десятеро. Ніяких книжок, ніяких сигарет, ніякої їжі, ніяких особистих речей, у ваших шафах не має бути нічого, крім уніформ, чобіт, ножа й крему для взуття. Ніяких розмов після відбою. Листи додому будуть надсилатися в середу. Ви позбудетеся своєї слабкості, свого боягузтва, своїх вагань. Ви станете як водоспад, як залп куль – мчатимете в одному напрямку, з однаковою швидкістю, заради однієї мети. Ви забудете про зручність і житимете самим обов’язком. Ви матимете країну за матір, а народ – за батька. Усі зрозуміли?

Хлопці кричать, що так. Їх тут чотириста, плюс тридцять викладачів і ще п’ятдесят осіб персоналу: вихователів і кухарів, єгерів та конюхів. Деяким кадетам лише по дев’ять років. Найстаршим – сімнадцять. Готичні обличчя, тонкі носи, гострі підборіддя. І в усіх – блакитні очі.

Вернер ділить крихітну кімнатку із сімома чотирнадцятирічними хлопцями. Койка над ним належить Фредеріку, високому й худому, мов тріска, зі шкірою кольору сметани. Фредерік теж новенький. Він із Берліна. Його батько працює помічником якогось посла. Коли Фредерік розмовляє, то підводить погляд, наче шукає щось у небі.

Вони з Вернером, вбрані в накрохмалені білі уніформи, вперше снідають за довгим дерев’яним столом у їдальні. Деякі хлопці говорять пошепки, деякі сидять самі, деякі глитають свої порції так, наче днями не бачили їжі. Через троє аркових вікон світанок сипле освячені золоті промені.

Фредерік перебирає в повітрі пальцями й питає:

– Тобі подобаються пташки?

– Звісно.

– Знаєш про сірих ворон?

Вернер хитає головою.

– Сірі ворони розумніші за більшість ссавців. Навіть за мавп. Я бачив, як вони клали горіхи, яких не могли розлущити, на дорогу й чекали, доки їх переїде авто, щоб дістати ядерце. Вернере, ми з тобою станемо добрими друзями, я в цьому впевнений.

Портрет фюрера дивиться зі стіни в кожному класі. Вони вчаться, сидячи на лавах без спинок, за дерев’яними столами, покарбованими нудьгою незчисленних хлопців, що були тут до них, – дворян, монахів, рекрутів, кадетів. У перший день Вернер проходить повз напіввідчинені двері науково-технічної лабораторії й зиркає в кімнату завбільшки з аптеку в Цольферайні з рядами новісіньких раковин уздовж стін і заскленими шафами, всередині яких чекають блискучі мірні склянки, градуйовані циліндри, ваги й жарівки. Фредерікові доводиться примушувати його звідти піти.

На другий день перед усіма виступає з презентацією зморшкуватий френолог. [30] Представник френології – псевдонауки, що вивчає зв’язок психіки людини та будови поверхні черепа. – Прим. ред. У їдальні приглушують світло, гуде проектор, і на дальній стіні з’являється схема з безліччю кіл. Старий стоїть поряд з екраном проектора і кінчиком кия вказує на схеми.

– Білі кола означають чисту німецьку кров. Кола з чорним позначають пропорцію чужої крові. Зверніть увагу на групу два, номер п’ять, – він стукає по екрану києм, і по ньому йдуть брижі. – Шлюб між чистокровними німцями і євреями на одну чверть ще допустимий, бачите?

За півгодини Вернер і Фредерік читають Ґете на занятті з поезії. А потім вони намагнічують голки на польових заняттях. Завідувач гуртожитку зачитує розклад візантійської складності: у понеділки – механіка, історія, расові науки; у вівторки – мистецтво їзди верхи, спортивне орієнтування, воєнна історія. Кожного, навіть дев’ятирічних, навчать чистити, розбирати й користуватися маузером.

По обіді вони обв’язують себе патронними поясами й бігають. Біжать до кювета, біжать до прапора, біжать до верхівки схилу. Біжать, несучи товариша на спині, біжать, тримаючи гвинтівки над головою. Біжать, повзуть, пливуть. А тоді знову біжать.

Зоряні ночі, росяні ранки, тихі амбулаторії, вимушений аскетизм – Вернер ще ніколи не відчував такого єднання з іншими. Ще ніколи не відчував він такого палкого бажання бути своїм. Тут є хлопці, що розказують про гірські лижі, дуелі, джазові клуби, гувернанток і полювання на вепрів; хлопці, що вживають лайку з віртуозною майстерністю, та хлопці, що говорять про сигарети, названі на честь зірок кінематографу; хлопці, що згадують про «телефонну розмову з полковником», та хлопці, які мають за матерів баронес. Серед учнів є такі, кого прийняли не завдяки успіхам у чомусь, а тому, що їхні батьки обслуговують міністрів. А як вони розмовляють! «Як можна чекати фіґи від будяків?», «Та я б відразу її обробив, слинько ти!», «Вище хвости і вперед, хлопці!» Є серед них і такі, хто все робить зразково: їхня постава – бездоганна, стрілецька майстерність – відмінна, а чоботи начищені так ідеально, що в них відбиваються хмари. Є кадети, у яких сніжно-біла шкіра, очі, мов сапфіри, а руки з внутрішнього боку помережані тонесенькими синіми венами. Однак поки що, під батогом адміністрації, вони всі однакові, всі вони – jungmänner . [31] Юнацтво ( нім .). Вони разом проштовхуються крізь ворота, разом жують яєчню, маршують через внутрішній двір, проводять переклик, салютують прапору, стріляють із гвинтівок, бігають, купаються і страждають разом. Кожен із них – кусень глини, і гончар – опасистий комендант із лискучим обличчям – ліпить чотириста однаковісіньких глечиків.