Энтони Дорр - Все те незриме світло

Попереду, за крок від першої мушлі, вона знаходить ще одну. А тоді третю й четверту. Доріжка з мушель огинає ванну кімнату й веде її на п’ятий поверх, до зачинених дверей, як вона вже знає, його кімнати, з-за яких долинає ладний шепіт кількох піаніно.

– Заходь, – каже голос.

Вона очікує на задуху, затхлий старечий сморід, але в кімнаті стоїть ледь чутний запах мила, книжок і сухих водоростей. Майже як у лабораторії доктора Жефара.

– Етьєне?

– Марі-Лор.

Його голос тихий і м’який, мов шовкова стрічка, яку тримають у шухляді й виймають лише зрідка, просто щоб провести по ній пальцями. Вона навмання простягає руку і відчуває дотик його холодної й кістлявої долоні. Він каже, що вже почувається краще.

– Мені шкода, що не міг познайомитися з тобою раніше.

Піаніно м’яко вторують одне одному; здається, їх грає з десяток водночас, так, наче звуки долинають із кожної сторони світу.

– Скільки в тебе приймачів, діду?

– Давай покажу, – він підводить її до полиці за руку. – Оцей – стереофонічний. Гетеродин. Я сам його зібрав.

Вона уявляє крихітного піаніста, вбраного у фрак, що грає всередині цього пристрою. Далі Етьєн кладе її долоні на велике корпусне радіо, а тоді на третє, не більше за тостер.

– Разом одинадцять приймачів, – розповідає він із хлопчачою гордістю в голосі. – Можу слухати перемовини кораблів у морі. Мадрид. Бразилію. Лондон. Одного разу чув Індію. Тут, на краєчку міста, та ще й так високо над землею, сигнал ловиться чудово.

Він дозволяє їй покопирсатися в коробці з запобіжниками і в іншій – з перемикачами. Далі підводить її до книжкових полиць: оправи сотень книжок, пташина клітка, жуки в сірникових коробках, електрична пастка на мишей, скляне прес-пап’є, усередині якого, за його словами, поховано скорпіона, бляшанки з різноманітними роз’ємами, сотні інших речей, які їй не вдається впізнати.

Він один займає весь п’ятий поверх – окрім сходового майданчика – одну велику кімнату. Троє вікон на фасаді виходять на рю Воборель, ще троє на задній стороні – у провулок. У кімнаті – маленьке старезне ліжко з гладеньким і туго натягнутим покривалом. Охайний письмовий стіл, тахта.

– Оце й уся екскурсія, – каже він майже пошепки. Її двоюрідний дід здається добрим, допитливим і цілком сповна розуму. Непорушність – ось що він випромінює більше за все. Непорушність дерева. Непорушність миші, що причаїлася в темряві.

Мадам Манек приносить бутерброди. В Етьєна немає нічого авторства Жуля Верна, але є Дарвін, і він читає їй уривки з «Подорожі на “Біглі”», перекладаючи французькою з англійської на ходу: « … Кількість видів стрибучих павуків здається майже нескінченною…» Із приймачів лине музика, і це так чудово – дрімати на тахті, бути ситою і в теплі й відчувати, як слова піднімають її і відносять кудись у далечінь.

За шість кварталів від будинку, на телеграфній станції, батько Марі-Лор притискається лицем до вікна, щоб подивитися, як два німецькі мотоцикли з колясками ревучи проїжджають через порт Сен-Вінсент. По всьому місту віконниці зачинені, але тисячі очей зиркають у щілини. За мотоциклами плавно їдуть дві вантажівки, а за ними – чорний «Мерседес». Сонячне світло виблискує на прикрасах на даху та хромованій оздобі. Ця невелика процесія зупиняється на під’їзній дорозі перед укритими лишайником, високими стінами Шато де Сен-Мало. Літній, неприродньо засмаглий чоловік – мер (пояснює хтось) – чекає, тримаючи у великій, як у матроса, руці білу хусточку. Його рука ледь помітно труситься.

Німці – їх понад десяток – спішуються. Їхні чоботи вилискують на сонці, а однострої вирізняються охайністю. Двоє тримають гвоздики; один тягне за собою бігля з мотузкою на шиї. Декілька з роззявленими ротами вирячуються на фасад шато.

Низенький чоловік у польовому капітанському однострої підводиться із заднього сидіння «Мерседеса» і змітає з рукава невидиму пилинку. Він перекидається кількома словами з худим ад’ютантом, який перекладає мерові. Мер киває. Після цього коротун зникає у величезних дверях. За кілька хвилин ад’ютант прочиняє віконниці на горішніх вікнах і на хвилю окидає оком дахи, перш ніж розгорнути над цеглою багряний прапор і закріпити його на підвіконні.

Будівля школи схожа на казковий збмок: вісім чи дев’ять кам’яниць туляться до пагорба, дахи кольору іржі, вузькі вікна, шпилі та башточки, між черепицею пробиваються бур’янини. Через спортивні майданчики звивається гарненька річечка. У Цольферайні навіть у найяснішу годину найяснішого дня Вернер не дихав таким чистим, незапиленим повітрям.