Энтони Дорр - Все те незриме світло

– Покажу, – відповідає Вернер. Погляд кожної дитини прикутий до нього. – Обов’язково покажу.

Марі-Лор будить церковний передзвін: два, три, чотири, п’ять. Слабкий запах плісняви. Старезні пухові подушки, зовсім продавлені. Шовкові шпалери на стіні за горбкуватим ліжком, на якому вона сидить. Розкинувши обидві руки, вона, ще трохи, й торкнеться стін кімнати.

Затихає луна від дзвонів. Вона проспала майже увесь день. Що це за стишений гул? Натовп? Чи це й досі море?

Вона торкається ногами підлоги. Мозолі на її п’ятах пульсують. Де її ціпок? Вона човгає, щоб ненароком не забити об щось гомілку. За шторами – вікно, зависоко для неї. Навпроти вікна вона знаходить шафу, шухляди якої відчиняються лише наполовину, а далі упираються в ліжко.

Яка тут погода! Її відчуваєш на дотик.

Вона напомацки виходить у двері. Куди? У коридор? Тут гул слабшає, стає легеньким журкотом.

– Агов!

Тихо. А тоді, поспішаючи з самого низу, у важких черевиках мадам Манек піднімається вузькими, звивистими сходами, її хрипке дихання все ближче, третій поверх, четвертий – скільки ж їх у цьому будинку?

– Мадемуазель? – Мадам бере її за руку, веде назад у спальню, в якій вона прокинулася, й садить на краєчок ліжка. – Тобі треба в туалет? Напевно, треба, а тоді скупаєшся. Ти чудово спала, твій батько в місті, пішов спробувати надіслати телеграму, однак я його запевнила, що це таке ж плідне заняття, як вибирати пір’я з патоки. Ти голодна?

Мадам Манек спушує подушки, змахує ковдрою. Марі-Лор намагається зосередитися на чомусь невеликому, на чомусь конкретному. На моделі, що залишилася в Парижі. На мушлі в лабораторії доктора Жефара.

– Увесь цей дім належить моєму двоюрідному дідові Етьєну?

– Кожна кімната.

– А як він за нього платить?

Мадам Манек сміється.

– А ти не ходиш околяса! Твій двоюрідний дід успадкував цей будинок від свого батька, твого прапрадіда. Він був успішний чоловік і дуже заможний.

– Ви його знали?

– Я працюю тут, відколи мосьє Етьєн був ще хлопчиком.

– І мій дідусь теж? Ви його знали?

– Знала.

– Я сьогодні познайомлюся з дідусем Етьєном?

Мадам Манек вагається.

– Напевне, ні.

– Але він тут?

– Так, дитино. Він завжди тут.

– Завжди?

Мадам Манек бере її долоні у свої – великі, масивні.

– Подбаймо про ванну. Батько тобі пояснить, коли повернеться.

– Papa нічого не пояснює. Він тільки каже, що Етьєн був на війні разом із моїм дідусем.

– Правильно. Але твій двоюрідний дідусь повернувся додому… – мадам Манек добирає правильних слів, – не таким, як раніше.

– Ви маєте на увазі – став більше всього боятися?

– Став збентежений. Як миша в пастці. Він бачив, як померлі проходили крізь стіни. Жахи на перехрестях. Тепер він не виходить надвір.

– Що, взагалі?

– Уже багато років. Але Етьєн – диво, ось побачиш. Він знає все на світі.

Марі-Лор слухає скрипіння балок у будинку, крики чайок і м’який гуркіт за вікном.

– Тут високо над землею, мадам?

– Ми на шостому поверсі. Зручне ліжко, так? Я вирішила, що ви з батьком добре тут відпочинете.

– А вікно відчиняється?

– Відчиняється, люба. Але, напевно, краще залишити його зачиненим, доки…

Проте Марі-Лор уже на ліжку, проводить долонями по стіні.

– Звідси видно море?

– Нам наказано тримати віконниці зачиненими. Але хай уже, на хвилинку.

Мадам Манек повертає ручку, прочиняє вікно й розчахує віконниці. Вітер: швидкий, свіжий, солодкий, солоний, ясний. Гуркіт наростає і спадає.

– А там є молюски, мадам?

– Молюски? В океані? – Знову цей її сміх. – Та повно. Ти цікавишся ними?

– Так, так, так. Я знаходила деревних слимаків і садових равликів. Але морських молюсків – ще ніколи.

– Що ж, – підсумовує мадам Манек, – ти опинилася в правильному місці.

Вона набирає теплу ванну та третьому поверсі. Сидячи у воді, Марі-Лор чує, як мадам зачиняє двері. Тісна ванна кімната стогне під вагою води, а стіни скриплять, наче це каюта в «Наутилусі» капітана Немо. Біль у її п’ятах ущухає.

Вона занурює голову. Ніколи не ходити надвір! Роками й роками ховатися в цьому дивному, вузькому домі!

Перед вечерею її вбирають у накрохмалену сукню, якій хтозна-скільки десятиліть. Вони сидять за квадратним кухонним столом, її батько й мадам Манек – одне напроти одного, упираючись коліньми. Вікна щільно зачинені. Радіо уривчасто бубонить імена міністрів: де Ґолль у Лондоні, Петен обіймає посаду Рейно. Вони їдять рибу, тушковану з зеленими помідорами. Її батько розповідає, що листи не привозять і не надсилають уже три дні. Телеграфні лінії не працюють. Найсвіжіша газета вийшла шість днів тому. На радіо диктор зачитує приватні повідомлення.