Энтони Дорр - Все те незриме світло

Їм потрібні виняткові хлопці.

Ми візьмемо тільки найчистіших, тільки найсильніших.

Єдине місце, куди піде твій брат, дівчинко, – це в шахту.

Вернер лізе по драбині. Дерево на щаблинках погано обстружене, тож він на кожній заганяє собі в долоні скалки. Згори червоний прапор із білим колом і чорним хрестом здається неочікувано маленьким. На нього дивляться бліді обличчя. Тут, нагорі, навіть спекотніше, душно, і від запаху поту в нього паморочиться в голові.

Без вагань Вернер стає на край платформи, заплющується й стрибає. Він падає на прапор точно в центрі, й хлопці, що його тримають, охають в один голос.

Він скочується й підводиться, цілісінький. Екзаменатор клацає секундоміром, щось шкрябає в блокноті й підводить погляд. Вони з Вернером ззираються на півсекунди. Може, менше. А тоді чоловік повертається до своїх нотаток.

– Гайль Гітлер! – викрикує Вернер.

Наступний хлопець починає лізти по драбині.

Зранку їх підбирає старезний меблевий фургон. Батько допомагає Марі-Лор залізти всередину, де під навоскованим брезентовим тентом примостилося ще з десятеро людей. Двигун реве й ляскає; фургон рідко переганяє пішохода.

Жінка з нормандським акцентом проказує молитву; хтось ділиться з усіма pâté ; [26] Паштет ( фр .). усе пахне дощем. Над ними не пролітають юнкерси й не обстрілюють їх із кулеметів. Серед пасажирів фургона ніхто і в очі не бачив німця. Півранку Марі-Лор намагається переконати себе в тому, що попередній день був складним випробуванням, вигаданим її батьком, що фургон їде не від Парижа, а в Париж, що ввечері вони повернуться додому. Модель стоятиме на верстаку в кутку, цукорниця – на своєму місці посеред кухонного столу, з прихиленою ложечкою. За прочиненими вікнами продавець сиру на рю де Патріарш замкне двері своєї ароматної крамниці, як робить щовечора, відколи вона себе пам’ятає, і листя на каштані шумітиме й шепотітиме, і її батько запарить каву, набере для неї гарячу ванну і скаже: «Ти добре впоралася, Марі-Лор. Я пишаюся тобою».

Фургон зіскакує з шосе на путівець, а тоді – на ґрунтову дорогу. Його боки шкрябає висока трава. Далеко за північ на заході від Канкаля, у них закінчується бензин.

– Уже близько, – обіцяє їй батько.

Марі-Лор волочить ноги в напівсні. Дорога здається не набагато ширшою за стежку. Повітря пахне сирим зерном і свіжопідрізаним живоплотом; у паузах між звуками їхніх кроків вона чує глибокий, мало не дозвуковий рев. Вона смикає батька, щоб той зупинився.

– Там війська.

– Це океан.

Вона схиляє голову набік.

– Це океан, Марі. Чесне слово.

Він несе її на спині. Пронизливо кричать чайки. Чути запах мокрого каміння, пташиного посліду, солі, однак вона й не знала, що сіль пахне. Море промовляє якоюсь своєю мовою, що відбивається від каменів, повітря й неба. Як там казав капітан Немо? Море не підвладне тиранам.

– Ми зараз заходимо в Сен-Мало, – каже її батько, – у ту його частину, яку називають містом усередині фортеці.

Він описує все, що бачить: опускні ґратки, захисні стіни, їх називають фортечними, гранітні будинки, шпиль над дахами. Луна їхніх кроків відбивається від високих будинків і повертається до них; він насилу йде, несучи її на спині, й вона вже досить доросла і розуміє, що все, змальоване ним як вигадливе й привітне, може насправді виявитися жахливим і дивним.

У них над головами здавлено кричать пташки. Її батько звертає то ліворуч, то праворуч. Марі-Лор здається, що ці останні два дні вони з батьком прямували до центру якогось заплутаного лабіринту і тепер вони крадуться повз сторожу до останньої, центральної кімнати. У якій може дрімати страшний звір.

– Рю Воборель, – вимовляє її батько, важко дихаючи. – Тут, здається. Чи тут?

Він обертається, йде по своїх слідах, виходить вулицею нагору, а тоді обертається знову.

– Може, у когось спитати?

– Ніде й вогника не горить, Марі. Усі або сплять, або прикидаються, що сплять.

Нарешті вони доходять до воріт, він садить її на бордюр і натискає на кнопку. Чути, як усередині дзеленчить дзвоник. Тиша. Він тисне знову. Знову тиша. Він тисне втретє.

– Це точно будинок твого дядька?

– Точно.

– Він нас не знає, – зауважує вона.

– Він спить. Чого б він нас чекав?

Вони сидять, притулившись спинами до холодних залізних воріт. Просто за ними – важкі дерев’яні двері. Вона кладе голову батькові на плече; він її роззуває. Здається, що світ злегка хитається туди-сюди, наче місто кудись потроху відпливає. Немов там, на суші, усе, що залишається решті французів, – це кусати нігті, тікати, спотикатися й плакати; прокидаючись, бачити закляклий, сірий ранок і не вірити своїм очам. Кому тепер належать дороги? А поля? А дерева?