Энтони Дорр - Все те незриме світло

– Mutti ? – озивається Фредерік. – Mutti ?

– Я тут, Фредде.

Вона кладе долоню йому на коліно. Його пальці стисли підлокітники стільця. Усе тіло напружене. Жили на шиї здулися.

– Фредеріку? Що таке?

Він дивиться на неї, не моргаючи.

– Що ми робимо, Mutti ?

– Ох, Фредде. Просто сидимо. Просто сидимо й углядаємося в ніч.

Вона доживає до зламу століть. Вона живе й досі.

Суботній ранок на початку березня. Її онук Мішель забирає її з квартири й веде на прогулянку Ботанічним садом. Повітря виблискує інеєм, Марі-Лор човгає за своїм ціпком, вітер здуває в бік її рідке волосся, над головою колишуться голі гілки, і вона уявляє, що це пропливають португальські кораблики, [72] Різновид медузи ( фр .). тягнучи за собою довгі мацаки.

На гравійній доріжці замерзли калюжки. Коли Марі-Лор знаходить ціпком таку калюжку, вона нахиляється й намагається підняти кружальце льоду, не зламавши його. Наче підносить до ока лінзу. А потім обережно кладе назад.

Її онук терплячий, він бере її під лікоть тільки тоді, коли це справді потрібно.

Вони доходять до лабіринту з живоплоту в північно-західному кутку. Доріжка веде вгору, увесь час звертаючи ліворуч. Трохи пройти, стати, перевести дух. Знову піти. Коли вони досягають старої металевої альтанки на вершині пагорба, він підводить її до вузької лавки й допомагає сісти.

Навколо ні душі: надто холодно, надто рано чи все разом. Вона слухає, як вітер гуляє у мереживі альтанки, їх надійно захищають міцні стіни лабіринту, під ногами гуде Париж – сонний рокіт суботнього ранку.

– Наступної суботи тобі виповниться дванадцять, так, Мішелю?

– Нарешті.

– Ти так поспішаєш подорослішати?

– Мама сказала, що дозволить мені водити мопед.

– Он воно що, – сміється Марі-Лор. – Через мопед.

У неї під долонями мороз витворює мільярди крихітних діадем і корон на дощечках лавки – візерунки дивовижної складності.

Мішель притуляється до неї й затихає. Рухаються лише його руки – клацають чимось, натискають кнопки.

– Що це за гра?

– «Воєначальник».

– Змагаєшся з комп’ютером?

– Із Жаком.

– А де Жак?

Хлопчик поглинутий грою. Жак може бути де завгодно, але зараз він у грі. Марі-Лор сидить, обпершись на ціпок, а хлопчик захоплено натискає на кнопки. Заякийсь час він вигукує: «Ой!» – і з гри лунає кілька фінальних акордів.

– Усе гаразд?

– Він мене вбив. – Мішель повертається в реальність, знову підводить погляд. – Я про Жака. Він мене прикінчив.

– У грі?

– Так. Але я завжди можу знову почати.

Вітер здуває іній із гілок. Її поглинають відчуття: сонце гріє долоні, збоку притуляється теплий онук.

– Mamie , а ти що хотіла отримати в подарунок на дванадцяті іменини?

– Книжку Жуля Верна.

– Таку, як Maman мені читала? І що, отримала?

– Можна й так сказати.

– У тій книжці було багато складних назв риб.

Вона сміється.

– А також коралів і молюсків.

– Особливо молюсків. Такий прегарний ранок, правда, Mamie ?

– Чудовий.

У саду біля підніжжя пагорба гуляють люди, вітер співає урочисті гімни в живоплоті, й великі старі кедри порипують біля входу в лабіринт. Марі-Лор уявляє, як електромагнітні хвилі входять у пристрій Мішеля і виходять із нього, точно як Етьєн колись описував, тільки тепер їх куди більше, ніж у його часи, десь у мільйон разів. Потоки повідомлень, ріки телефонних розмов, телевізійних програм, електронних листів, що линуть через незліченні мережі дротів і кабелів, переплетені над містом і під ним, проходять крізь будівлі, тунелі метро, між антенами на дахах будівель, ліхтарними стовпами зі стільниковими передавачами; реклама магазинів, мінеральної води й печива злітає в космос і повертається назад на Землю. « Я запізнюся » та « Може, замовимо столик?», « Купи авокадо » та « Що він сказав?», десять тисяч « Мені тебе бракує », п’ятдесят тисяч « Люблю тебе », листи з погрозами та новинками ринку, реклами прикрас, кави й меблів літають, незримі, над районами Парижа, над полями бою й могилами, над Арденнами, над Рейном, над Бельгією і Данією, над мінливим, укритим шрамами ландшафтом, який ми називаємо країнами. Хіба так важко повірити, що душі мандрують тими ж дорогами? Що її батько, Етьєн, мадам Манек і німецький хлопець на ім’я Вернер шугають у небі зграями, мов чаплі, мов крячки, мов шпаки? Що невидні каравани душ пролітають десь високо, і якщо прислухатися, то можна їх почути? Вони пропливають над димарями, над тротуарами, пронизують твою куртку, сорочку, груди, легені, й виринають з іншого боку, й у цьому повітрі – бібліотека й платівка кожного прожитого життя, кожного вимовленого речення, кожного слова, що й досі в ньому відлунює.