Энтони Дорр - Все те незриме світло

– Ви вивчили французьку в дитинстві, – зазначає Марі-Лор, однак, як їй удається говорити, вона й сама не знає.

– Так. Це мій син, Макс.

– Guten Tag , – вітається Макс. У нього теплі й м’які долоні.

– А він не вивчив французької в дитинстві, – каже Марі-Лор, й вони обидві сміються, а тоді змовкають.

– Я вам дещо привезла, – повідомляє жінка.

Навіть крізь газету Марі-Лор відчуває, що це модель будиночка, їй здається, що ця жінка поклала їй на долоні гарячу зернину спогадів.

У неї ватяні ноги.

– Френсісе, – звертається вона до асистента, – ви не могли б трохи поводити Макса по музею? Може, покажете жуків?

– Звісно, мадам.

Жінка говорить щось синові німецькою.

– Зачинити двері? – питає Френсіс.

– Так, будь ласка.

Клацає ручка. Марі-Лор чує, як булькають акваріуми, як дихає жінка і як скриплять гумові накладки на ніжках стільця, коли вона на ньому совається. Одним пальцем Марі-Лор намацує кути будиночка, похилий дах. Як часто вона його тримала в руках.

– Це мій батько зробив.

– Ви знаєте, як він потрапив до мого брата?

Усе крутиться, робить оберт кімнатою, а тоді повертається в спогади Марі-Лор. Хлопець. Будиночок. Його так і не відкривали? Раптом вона кладе модель на стіл, наче обпікшись.

Напевно, ця жінка, Юта, дуже уважно на неї дивиться. Вона ставить питання, наче перепрошуючи:

– Він забрав його у вас?

«Із часом, – думає Марі-Лор, – події, які здавалися незрозумілими, або стають ще заплутанішими, або поступово спрощуються. Той хлопець тричі врятував їй життя. Уперше – коли не здав Етьєна, хоч і повинен був. Удруге – коли перешкодив штабс-фельдфебелеві дістатися до неї. Утретє – коли допоміг вийти з міста».

– Ні, – вона хитає головою.

– Тоді, – можливості Ютиної французької вичерпуються, – бути хорошим було нелегко.

– Я провела з ним один день. Навіть менше.

– Скільки вам було тоді? – питає Юта.

– Під час облоги – шістнадцять. А вам?

– П’ятнадцять. Під кінець війни.

– Ми всі подорослішали, перш ніж вирости. А він?…

– Загинув, – відповідає Юта.

Ну, звісно. Це в історіях про війну всі герої руху Опору – браві, м’язисті чоловіки, здатні зібрати автомат із канцелярських скріпок. А всі німці – богоподібні блондини, що дивилися крізь відчинені танкові люки, як повз них пропливали зруйновані міста, або хтиві маніяки, що мучили красунь єврейок. Де тут місце для того хлопця? Його присутність була майже невідчутна, як у пір’їнки, але його душа світилася глибокою добротою, правда ж?

Ми із сестрою колись збирали ягоди біля річки Рур.

– У нього долоні були менші, ніж у мене, – згадує Марі-Лор.

Юта прокашлюється.

– Він завжди був замалий для свого віку. Але він дбав про мене. Йому було важко не робити того, що від нього очікували. Я правильно сказала?

– Чудово.

Булькають акваріуми. Равлики їдять. Скільки мук перетерпіла ця жінка, Марі-Лор не знає. А будиночок? Вернер, що увійшов у грот, щоб забрати його? Він залишив камінь усередині?

– Він казав, що ви колись слухали передачі мого двоюрідного діда. Що ловили їх аж у Німеччині.

– Вашого двоюрідного діда?

Тепер Марі-Лор думає, які спогади крутяться в голові у жінки, що сидить навпроти. Тільки вона збирається щось додати, як із коридору за дверима її лабораторії лунають кроки. Макс промовляє щось незрозуміле французькою. Френсіс сміється:

– Ні, ні, позаду, а не посаду.

– Перепрошую, – вибачається Юта.

Марі-Лор сміється.

– Саме забудькуватість наших дітей нас і врятує.

Відчиняються двері, й заходить Френсіс.

– Усе гаразд, мадам?

– Так, Френсісе, можете йти.

– Ми теж підемо, – Юта вертає свій стілець на місце за столом. – Я хотіла віддати вам цей будиночок. Краще хай він буде у вас, ніж у мене.

Марі-Лор не забирає рук зі столу. Вона уявляє, як матір із сином ідуть до дверей, маленька долоня стискає велику, і їй у горлі стає клубок.

– Зачекайте, – зупиняє вона. – Коли мій двоюрідний дід продав будинок, після війни, він повернувся в Сен-Мало й забрав одну вцілілу платівку з голосом свого брата. На ній передача про Місяць.

– Пам’ятаю. І світло? З другого боку.

Скрипить підлога, булькають акваріуми. Равлики ковзають по склу. Будиночок лежить на столі між її долонями.

– Залиште Френсісові свою адресу. Платівка дуже стара, але я вам її надішлю. Максові може сподобатися.

– І Френсіс сказав, що там сорок дві тисячі ящичків із засушеними рослинами, а ще показав мені дзьоб гігантського кальмара і плезіозавра…