Евгений Положий - Іловайськ. Розповіді про справжніх людей

– Ви – добровольці. Змушувати воювати я вас не можу і не буду. Бо далі стане ще тяжче – ми заходимо до Іловайська. Тому тих, хто зараз хоче повернутися додому до Дніпропетровська, прошу зробити два кроки вперед.

Грег мав свій чіткий план і розуміння ситуації, що склалася. Боковим зором він бачив, як заворушилася, подалася вперед майже вся шеренга, піддаючись першому імпульсу, і через паузу зі строю почали виходити люди. Він рахував: один, два, три, чотири, п’ять… Оба-на! – так це ж Чипс, їхній командир вийшов! От же сука боягузлива! Шість, сім, вісім… Долічивши до п’ятнадцяти і побачивши, що більше ніхто не виходить, Грег, перезирнувшись з товаришами, нахилив голову і зробив не два, а три чітких кроки вперед. За ним рушило, згідно з домовленістю, все відділення, десятеро бійців.

«Цікаво, що б сказав з цього приводу батько?»

Люблю снідати і дивитися у вікно. Але тільки якщо це не вікно автобуса, до якого в будь-який момент може щось прилетіти. Град, наприклад. Або дощ, розмазуючи краплями по склу пейзаж. Та про дощ, хоча б маленький, сьогодні годі й мріяти – спека стоїть неймовірна, градусів тридцять п’ять, не менше. А ось про «град» мріяти не варто, хоча багато хто з нас знає, що таке справжній обстріл, хіба що з роликів на ютубі. Тут, на Донбасі, в серпні клімат зовсім не такий, до якого звик удома: дні спекотні й задушливі, вночі – дуже холодно, пробирає аж до кісток. Тут, на Донбасі, багато що зовсім не так, як в іншій Україні. Інколи навіть складається враження – не через погоду, а через людей та їхні звички, що всі двадцять три роки незалежності ми жили в різних державах.

Ми їдемо вузькою дорогою. Колона з кількох мікроавтобусів та легкових машин. З-під коліс клубочить пилюка, і якби не війна, то можна було б подумати, що колона здійснює екскурсійний автопробіг шляхами Донбасу. Себто, ми і є «Донбас», добровольчий батальйон. «Вдаримо автопробігом по бездоріжжю!» – цитує класиків Шева і широко посміхається, виблискуючи білозубо. Він сидить поруч, завжди готовий до бою: в касці, затягнутий у бронежилет, і не випускає зі засмаглих жилавих рук автомат. Я вже кілька разів радив йому зняти «броник», як учинив давно сам, однак Шева лише пітніє і жартує: «Такої команди не надходило!» Він завжди такий – правильний. Коли я вперше його побачив на нашій базі в Петрівцях, то подумав, що він або стоматолог, або американець, бо в нашій країні такі білі зуби можуть мати тільки вони. Як не дивно, Шева – звичайний підприємець з Хмельницького. А зуби… як-небудь я запитаю, чому в нього такі білі зуби, чим він їх чистить. Такі ж білі, як у Франко. Ось він – справжній американець, однак, якщо послухати його й деяких наших, то Франко – куди справжніший громадянин України, ніж інші, можу закласти власну голову на спір. Скільки разів йому пропонували зайняти командирську посаду, а він завжди тільки посміхався на всі свої білі тридцять два і віджартовувався. А спробуйте запропонувати комусь із наших співвітчизників керівну посаду, скільки людей з десятка відмовиться? Я скажу сам – жодного. Його справжнє ім’я – Марко Паславський, він справді – громадянин США, нащадок українських емігрантів. Про це можна вже казати, про нього вже стільки розповідали по телевізору, що це далеко не секрет. Однак він – не найманець, не «дикий гусак», а провідний фінансист-консультант, багата людина, яка обертається в найвищих колах, і, здавалося б, потрібна йому та наша війна? Однак він тут. Проста відкрита людина з приємною посмішкою і душею патріота, одним словом, прагматичний романтик, як і більшість наших добровольців. Пам’ятаю, як Франко говорив Філарету, заступнику комбата: «Коли ми переможемо, я стану головою Національного банку України і поламаю всі схеми олігархів. А я їхні схеми за час роботи в Україні добре вивчив, повір мені, Філе!»

Небо над нами – синє, а сонце – невблаганне. Дуже хочеться пити, однак ми економимо воду і дозволяємо собі зробити лише кілька ковтків. Час від часу колона зупиняється в населених пунктах, щоб уточнити в місцевих дорогу. Нічого не можу сказати про їхні настрої, крім того, що всі вони змучено нам посміхаються. Шева каже, що це через те, що їм насправді байдуже – Україна чи Росія, «еленер/денеер» – аби тільки їх не чіпали і платили зарплатні та пенсії. Вони хочуть прожити своє життя без потрясінь. Удень копати городи, ввечері подивитись передачі по телевізору, який-небудь НТВ або «Росія-24», поговорити по телефону з дітьми та онуками, дізнатись, що у них все добре. Вони не прагнуть нічого, окрім гарної пенсії та гарного врожаю. За своєю сутністю, стверджує Шева, вони дуже добрі люди, але їхня доброта – як родинна реліквія, вона належить тільки їм та їхнім родичам, її в жодному разі не можна виносити з дому. Вони ретельно оберігають свою доброту від сторонніх і економлять, коли нею користуються, як європейці економлять газ і електроенергію, начебто доброта також стоїть на лічильнику і за неї може прийти квитанція з величезним рахунком – «за доброту». Подібних людей у будь-якій країні – відсотків сімдесят, вважає Шева, їх називають «пересічними», і в мирний час їм ціни немає, але історію роблять найбільш активні десять відсотків громадян. Ті, хто готовий ризикнути життям. Ось ми і є якась частина з тих десяти відсотків. Тут, у колоні, нас чоловік двісті, можливо, трохи більше, можливо, трохи менше – ніхто з рядового складу батальйону не знає точної кількості бійців, постійно хтось приєднується або від’єднується.