Евгений Положий - Іловайськ. Розповіді про справжніх людей

– Ти що, охрінів? – закричав на нього Дід. – Ти хоча б знаєш, хто такий Кирило?

– Хто? – здивувався майбутній Філарет. Можливо, він хотів узяти собі позивний на честь казкового героя Кожум’яки, але про це історія умовчує.

– Кінь у пальті! Точніше, в рясі!

– Ох, а й не подумав про це, я…

– Значить, будеш Філаретом! – постановив Дід.

Ось так інколи трапляється – навіть із боротьби церков та їх ніх напрямків народжуються позивні. Дід загинув під Карлівкою, прикриваючи відхід загону з оточення. Шева каже, геройський був мужик, шістдесят чотири роки, відстрілювався до останнього патрона, в полон здаватися відмовився. А Філарет став через деякий час заступником комбата. У нашого комбата – найоригінальніший позивний у світі – Семен Семенченко. Не довго думаючи, він узяв собі інше ім’я та прізвище, натягнув на голову балаклаву – і все, шукай, хто це такий і звідки. Ким був Семен до того, чому створив батальйон, ми не знаємо і, чесно кажучи, не хочемо знати. Головне, що батальйон існує, як бойова одиниця, виконує серйозні завдання, тут товариська атмосфера, сюди йдуть служити люди. А все інше, що виходить за межі наших позивних і часу, в яких вони існують, нас не цікавить. Детально про те, як боєць жив, яка у нього родина, скільки дітей залишилося сиротами, ким працював, ми дізнаємося, як правило, тільки на його похоронах. Там, серед родичів і знайомих, ті з нас, кого відправляють на прощання, проводять своєрідний інформаційний обмін: вони розповідають, як служив і як загинув боєць, а їм – яким він був до того, як отримав свій позивний.

Дуже простий позивний у Шеви.

– Шевченко – в Україні найбільш розповсюджене прізвище, так що анонімність мені точно гарантована, – як завжди іронізує мій товариш. Він молодший од мене на сім років, але значно краще пристосований до війни. – Це однаково, що Мюллер у Німеччині або Сміт в Англії.

– Або Рабинович в Ізраїлі! – жартує хтось.

– Не знаю, не бував! – парирує Шева.

– Або Іванов у Росії!

– Я там двох, як мінімум, знаю! – похмуро відповідає Шева, натякаючи на відомі пики з керівництва Російської Федерації.

Шева – не балагур і не душа компанії, він говорить лише тоді, коли у нього запитують щось конкретне. Але його поважають у батальйоні і дослуховуються до думки, хоча Шева – звичайний рядовий боєць. Він середнього зросту, не богатир, але дуже витривалий і сильний. Мені часто хочеться запитати, де він працював, де служив, звідкіля це вміння працювати зі зброєю? Та навіть наші дружні стосунки не дають мені права ставити такі запитання. Захоче людина – розповість сама. Коли Шева хмурить чоло, то стає схожим на свого тезку – поета з відомого портрета, тільки без вусів і шапки, і ти так і чекаєш, коли він скаже: «Встане правда!» І коли Шева це дійсно каже, тобто цитує Тараса Григоровича Шевченка, при тому, що наш Шева – абсолютно російськомовна людина – мені здається, що поруч із нами справді воює реінкарнований Кобзар.

Ранком збираємося зовсім швидко. Дивно, але після майже безсонної ночі ми сповнені сил. Можливо, це нервове. Батальйон вантажиться в автобуси і машини, і ми оминаємо Іловайськ стороною, щоб ударити там, де на нас не чекають. З нами йдуть декілька «коробочок» 17-ї танкової бригади, ними командує капітан Апіс, широкоплечий міцний чоловік. Наш план – обігнути укріпрайон противника. Біля села Грабське помічаємо кілька небіжчиків, одягнутих у дивну форму.

– Козачки, – пояснює Шева. – «Велике Військо Донське». Бачиш, як придуркувато вдягнені? Папахи, штани з лампасами, начебто в цирк виступати приїхали. Вояки з них ніякі, зате мародери – знатні.

У Грабському ще з початку серпня, коли із наших тут ще нікого й близько не стояло, тримають оборону на блокпості (4001) «Кривбас», 40-й батальйон територіальної оборони, і хлопці з 17-ї танкової. Як вони витримують тут постійні обстріли й атаки сепарів, важко сказати, але ж витримують. «Кривбас» геройські тримає оборону ще на трьох блокпостах, блокуючи всі основні магістралі до Іловайська. На одному з цих блокпостів хлопцям зовсім тяжко. У них поранено і госпіталізовано командира, потрібна броня, але ніякої броні їм, звісно, не дають, взагалі нічого не дають і нічого не кажуть, окрім матюків по рації та оптимістичної, але тупої команди: «Триматися!» Коли дивишся на таких хлопців, починаєш поважати свою країну. В середині серпня наші бійці допомагали їм зачищати село, з тієї пори ситуація з обстрілами мало змінилася, щоправда, тепер вони відповідають обстрілами на обстріли і тримають сепаратистів на дистанції. Через Грабське йтиме постачання харчів та боєкомплекту підрозділам, які зайдуть сьогодні в Іловайськ, тому від мужності хлопців із 40-го тербату, 17-ї танкової та інших підрозділів, що тримають тут оборону, багато в чому залежить загальний успіх операції. Нас вітає молодий лейтенант-танкіст із позивним Гліб, поруч із ним пес із позивним Полковник ганяється за куркою з позивним Прапор. Капітан Апіс і летьоха Гліб підуть на штурм разом із нами. Прапор і Полковник залишаться на блокпосту і згодом геройськи загинуть.