Евгений Положий - Іловайськ. Розповіді про справжніх людей

Через кілька хвилин бусик безтурботно, начебто і не йшла війна, вискочив прямо на бійців, які закричали що було сили: «Стояти!» – і дали кілька черг у повітря – ми готові були відкрити вогонь на ураження будь-якої миті. Автобус різко зупинився, і з нього з похмурими обличчями, кидаючи зброю на землю, почали виходити люди.

– Хто такі? – запитав Бішут.

– Катаємося ми тут… – невизначено відповів сивий чоловік, схожий круглим обличчям на моську, намагаючись, очевидно, зрозуміти, до кого вони потрапили в полон. Він говорив російською з акцентом, точніше, одразу з двома акцентами: російською з типово російським аканням і з якимось європейським.

– Документи є? Обшукайте їх.

Сивий чоловік із обличчям злої моськи виявився російським поетом із Відня з позивним Австріяк. Він приїхав до України повоювати на боці «Новоросії», набратися тут, на війні, натхнення, коротше кажучи, він вважав своїм громадянським обов’язком мочити українських фашистів. Важко передати його подив та жах, коли він дізнався, що опинився в полоні українського добровольчого батальйону.

– Ненавиджу хохлів! – з викликом, комічно відкидаючи головою назад сиве волосся, сказав російський поет.

– Ах ти ж сука! – розізлився снайпер Сімка і з усієї сили врізав прикладом СВД полоненому спочатку по ребрах, а потім по нозі. Підстрибуючи і згинаючись від болю, Австріяк присів.

– Полонених не чіпати! – приглушив емоції Бішут. – Везіть їх до школи.

Інші дев’ятеро полонених були невизначеного походження. Документів вони не мали, говір видавав у них росіян, а постава – військове минуле або теперішнє.

На цьому сюрпризи не закінчилися. Через два квартали на штурмову групу звідкілясь вискочив зелений «уаз» із мінометом. За кілька секунд, прошита кулями, машина врізалася на повній швидкості в стовп, на ходу з неї випали два вже мертвих сепаратисти. Бійці зняли міномет і заховали в найближчому сараї, тягати його з собою було б занадто важко. Після повороту направо зачистили ще одне «гніздо». Противник, щоправда, встиг зробити в наш бік три незграбних постріли з ручного протитанкового гранатомета, але стріляти з ерпеге по людях однаково, що з гармати – по горобцях. Двоє гранатометників цілили по черзі й ховалися в каналізаційний люк – одного ми поранили, другий утік неушкодженим. Ближче до центру по нас почав стріляти снайпер, і Бішут дав команду переміститися на інший бік вулиці, в мертву для обстрілу зону. Ми стояли вже практично біля мети: поруч – магазин АТБ, навпроти – адміністрація. Ми хотіли встановити на ній український прапор.

Раптом, прострілюючи наскрізь вулицю і площу, звідкілясь упритул запрацював крупнокаліберний кулемет.

Бійці залягли вздовж будинків, а Бішут із групою з двох кулеметників і кількох стрілків, проскочивши під вогнем, просунувся ближче до магазину. Вони стріляли і кидали гранати навмання, наосліп – через дерева і будинки важко було розібратися, де знаходяться кулеметник і снайпер. Однак кулемет також лупив усліпу, кришачи бетонні стіни і викошуючи траву не гірше газонокосарки.

Поки ми сиділи і думали, що робити далі, із «зеленки» в наш бік почали працювати ще кілька автоматників. Ситуація із непростої перетворилася на дуже складну – нашу штурмову групу противник розділив на дві частини і позбавив ініціативи. Ми не могли просуватися ані вперед, ані назад, ми могли тільки лежати і чекати під шквальним вогнем кулемета, коли нарешті снайпер спіймає когось із нас на мушку і пристрелить.

Ніхто так досі й не зрозумів, навіщо Шульц вибіг із укриття. Можливо, знаючи, що надзвичайно ризикує, він вірив у свою щасливу зірку, тому і побіг, можливо… Комвзводу рвонув через відкритий простір, але не встиг пробігти і кількох метрів, як у нього поцілив снайпер. Шульц скрикнув і впав. Він ще лишався живим, і я одразу хотів кинутися до нього, щоб відтягти в укриття, хто знає, може, його ще можна було врятувати. Але Шева міцно схопив мене за руку:

– Не ворушись!

Я з подивом подивився на товариша. Той прошепотів, бризкаючи від гніву слиною:

– Лежи тихо! Снайпер вичікує, поки хтось жалісливий, типу тебе, побіжить витягувати Шульца. Рахуй: один, два, три…

На рахунок «чотири», переконавшись, що ніхто не поспішає за пораненим, снайпер добив Шульца пострілом у голову. Я побачив, як стиснув автомат Артист, як інші бійці, не бажаючи вірити, що їх комвзводу, один із найдосвідченіших і найавторитетніших людей в батальйоні, загинув, із відчаєм дивилися один на одного. В їх очах я не бачив страху, але ми всі добре розуміли, що сьогодні щось пішло не так.