Евгений Положий - Іловайськ. Розповіді про справжніх людей

Між Мар’їнкою і Савур-Могилою – з Росії – тягнеться глибокий і довгий яр, ідеальне місце для проходу важкої техніки. Сюди вже намагалися заходити танки з того боку, Т-72, їх легко розпізнати по характерному звуку (наші кричать так, що вуха закладає), а ці – модифіковані, бурчать тихо – збройники встигли відійти, не приймаючи бою, і передали координати артилерії – накрили рясним вогнем.

– У нас є наказ відступати? – задаємо самі собі питання, відповідь на яке знаємо заздалегідь.

– У нас немає наказу відступати! – звучить патріотично, але на душі скребуть чорні коти. Дуже хочеться вірити, що нас не кинули тут напризволяще.

– А який у нас є наказ?

– Наказ охороняти державний кордон.

Але де він, цей кордон? Його немає в тому строгому розумінні, до якого ми звикли по фільмах або, можливо, хтось по службі в Радянській армії: смугасті стовпи з назвами держав, демаркаційна лінія, колючий дріт; ні, це звичайна пересічена місцевість без жодних маркувань. Тому на карті ми можемо лише приблизно провести олівцем умовну межу – ось, бачите, це кордон між Україною і Росією. По суті, ознаки і символи державного кордону тут – це пропускні пункти з державними прапорами. І користь від цих ПП хіба що в тому, щоб отримати в паспорті штамп і міграційну карту, якщо перетинаєш кордон офіційно. Загалом, у мирний час – тут рай для контрабандистів і прикордонників, катайся туди-сюди скільки завгодно, до того ж завжди можна домовитися, всі свої – і погранці, і контрабандисти, а «контрабасу» у всі часи на всіх вистачало.

Обидва прикордонні загони – і місцевий, стаціонарний, і наш, пересувний – базуються в Амвросіївці, майже в центрі міста. Містечко невелике, районний центр, населення – тисяч двадцять, багато хто працює в Росії, що й не дивно – до кордону рукою подати, гарному танку – півгодини ходу. «Іронія долі, – говорить Академік, – півроку тому я буквально за п’ятисот метрів від цієї застави, на сусідній вулиці, відкривав філію нашої аграрної академії. А тепер сиджу тут із автоматом у руках». Ми, як і раніше, ходимо в наряди і «секрети», але на ПП «Успенка» нікого вже немає. Та й самого пропускного пункту, чесно кажучи, вже три доби, як немає.

Спершу росіяни туди для остраху закинули мін тридцять-сорок, ніби натякаючи, щоб ми забиралися геть – спалили пару будок осторонь, і все, заспокоїлися. Стріляли метрів із чотирьохсот-п’ятисот, били одразу з-за російського пропускного пункту, навіть не ховаючись, бо знали, що у відповідь вогню не буде. Коли міни падають, то звук зазвичай такий: вуух-вуух, а тут стріляли під кутом мало не 90 градусів: ти чуєш постріл – пух! – і тут же – шшшшшшшш – коли міна вже падає.

До того, як почалися масовані обстріли, декілька днів підряд місцевий люд виходив до Росії. Черги на пропускному пункті стояли в декілька кілометрів, товпилися, квапилися, в останній день людей взагалі вивозили «уралами», немов перед землетрусом.

Інколи ми намагалися з тими, хто їде, розмовляти про любов до Батьківщини і священний борг кожного чоловіка. Академік молодикові говорить так ввічливо, ставлячи штамп у паспорт:

– У тебе ж удома війна. Ти ж чоловік, куди ти виїжджаєш? Ми от зі всієї України сюди приїхали…

– Тобі треба, ти і воюй! – відповідає той і плює собі під ноги. Добре, що не в морду Академіку.

Така от розмовапро нерозділену любов та священний борг.

Ми їх усіх пропускали, росіяни їх приймали без проблем, а потім різко, в один день – ні фур, ні машин, ні людей. Щось знали. Всі щось знали. Лише ми нічого не знали.

Що таке наш пропускний пункт? Великий прямокутний ангар, звичайна залізна коробка з бетонною підлогою. Коли ввечері почався обстріл, ми відійшли далі, в окопи, які викопали напередодні вночі. Земля там, як глина: тверда, ламається, кришиться, все, що завгодно, тільки не копається – це в нас у чорноземах окопуватися легко, а там, що камінь лопаткою довбеш. Мінометні обстріли ми розділяємо на дві категорії: «дискотека» – це 82-міліметровими шмаляють, так, пустощі, і «рамштайн» – це вже 120 міліметрів, серйозна зброя. Мінометники у росіян стріляють, як снайпери – кладуть міни з другого пострілу прямо в башту бетееру, а в окоп, де ми сиділи, так прямо в рядок клали, як під ниточку. Врятувало те, що ми вирили собі, як кроти, в стінках окопу діагональні нори, там і перечекали. Що кожен собі сам в цій норі думав у цю ніч – ніхто не ділився враженнями, та й не хотілося, якщо чесно.

Наступного ранку, як тільки стихло, проїхалися поглянути на «Успенку» – ангар весь у дірках, можна замість решета використовувати. Стояв пропускний пункт – і немає пропускного пункту, немає державного прапора, немає кордону – заходь, дорогий брате.