Евгений Положий - Іловайськ. Розповіді про справжніх людей

В Іловайськ ми входимо з боку села Кобзарі підозріло легко, без жодного пострілу. Як і казав Семен, на нас тут не чекали. Швидко зайняли і зачистили кілька кварталів приватних будинків, батальйон закріплюється і розставляє дозори по периметру. Штаб і базу розташовуємо в школі. Ми не зустріли тут поки що жодного сепаратиста, а всі місцеві мешканці сидять у погребах і не наважуються навіть голови підняти, не кажучи вже про вийти надвір – постійно тривають обстріли з обох боків.

Шева ривком відкриває двері погреба, я кричу вниз:

– Всім вийти з піднятими руками! Зброю кидати на землю перед собою! – палець на спусковому гачку, в руці – граната. Якщо відчую щось підозріле, я обов’язково кину її вниз.

З погреба виходять тільки жінки, діти і бабусі. Вони дуже бояться нас, для них ми – карателі, бандерівська наволоч.

– Усіх, кому за шістдесят, ви розстріляєте, – абсолютно серйозно розповідає про наші плани мила бабуся в білій хустинці. – А тих, кому за п’ятдесят, заберете в трудові табори Коломойського.

Проте вони щиро здивовані тим, що майже всі «карателі» говорять російською, і не готові сприйняти цей факт, як очевидну даність, підозрюючи нас у лінгвістичному шахрайстві.

– Ви звідки самі? Навіщо до нас прийшли? – кидають у нас мирні запитання, як шматки багнюки. Вони голодні та злі.

Деякі бійці називають міста і селища Донбасу, звідки вони родом, показують свої паспорти з реєстрацією, і місцеві починають потихеньку розслаблятися, ще кілька хвилин спілкування – і крига скресає, і вони вже беруть їжу, яку ми пропонуємо.

– Вони, якщо не всі, то відсотків на вісімдесят – точно проти нас, – каже Шева, розкладаючи сухпай перед тим, як лягти відпочивати. Це наш перший прийом їжі сьогодні, мій перший сніданок на червоній землі Донбасу. Звісно, не така вона вже й червона, але й не така і чорна, як у нас однозначно. Проте ночі тут – наче вугілля, чорніше «Чорного квадрата».

– Навіщо нам це місто? Ця земля? Це просякле випарами повітря? Що нам тут робити? На нас тут ніхто не чекає. Вони ж не люди, вони – телеглядачі, у них – Кісільов головного мозку! – ділюся я враженнями після спілкування з місцевими мешканцями.

– Перевиховувати, – зло каже Шева і пробиває дірку в консервах скумбрії. Звідти, шиплячи, б’є фонтан олії. – Тільки так – таборами Коломойського. А якщо серйозно, то лікувати «лікарською» ковбасою, задобрювати гарними зарплатнями, одурманювати наколотими апельсинами і давати закусювати цукерками Порошенка – в прямому і кривому сенсах. Телеглядачі – вони також люди, вони смачно попоїсти хочуть. І це – наша земля, і неважливо, якого вона кольору. Через пару днів побачимо, що ти заспіваєш!

Насправді це не смішно – тут, на українській землі, нас, громадян України, більшість місцевих вважають ворогами. Та парадокс у тому, що саме через таких, як вони, ми й знаходимося тут. Якесь замкнуте коло. Шева зі мною не погоджується. Позіхаючи, він каже, що я намагаюся перекласти відповідальність за війну на якусь окремо взяту групу людей, а це неправильно.

– Нічого я не намагаюся перекладати, – не погоджуюся я, – хіба що оцей наплічник під головою.

– І автомат.

– Так. І автомат.

«Добре, – думаю я, – побачимо, що ти заспіваєш через пару днів, коли земля дійсно стане червоною…»

Що може зробити маленькі міста або села всесвітньовідомими? Древність їхніх храмів, як Маалююля і Саїдная, або генії, що народилися в них, як Зальцбурґ. Легендарні фестивалі, що проходили в їхніх передмістях, такі, як, наприклад, Вудсток. Священні ріки, що протікають через них, як у індусів – Варанасі, або священні гори, що височіють поруч, як у китайців, або смертоносні вулкани, які їх убивають і засипають попелом, як Помпею. Та найкоротший та найвірніший шлях для містечок і селищ до всесвітньої слави – війна. Хто знав про Аустерліц, Бородіно чи Ватерлоо до відомих битв, які сталися поруч? Хто чув про Конотоп або Аламо? Або Перл-Харбор? Що ми знали про Іловайськ до того, як прочитали в Вікіпедії, окрім того, що це – невеличке містечко неподалік від кордону з Росією? До того, як прийшли сюди?

«Місто районного значення. Донецька область, Харцизська районна рада. Заснований в 1869 р. Місто з 1938 р. Площа 10,8 км. Висота центру 195 м. Офіційна мова – українська, російська. Населення – 16 143 людини (2011). Щільність – 1632 люд. км 2. Телефонний код 6257. Поштовий індекс 86793…

…Іловайськ заснований… як роз’їзд № 17 на залізничній лінії Харків – Таганрог. Названий за ім’ям Іловайських, по родових землях яких у цих місцях прокладена залізнична дорога. Після побудови Другої Єкатерининської залізничної дороги (Долганцево – Волноваха – Іловайськ – Дебальцево) в 1902–1904 рр. Іловайськ став вузловою станцією…»