Евгений Положий: Іловайськ. Розповіді про справжніх людей

Їхали довго, зате весело і з піснями. У Слов’янську водій автобуса, озирнувшись, раптом сумно запитав:

– Мужики, серед вас водії є? – хтось закивав головою в дзеркало заднього виду. – Якщо мене вб’ють, сядете за кермо.

– «А не спеши ты нас хоронить, – заспівали в салоні, – а у нас еще здесь дела!» Одна з найулюбленіших пісень єкатеринбурзького гурту «Чайф» чомусь викликала у Грега досаду. Підспівувати не хотілося.

У Старобешево прибули близько другої години ночі й одразу заснули. Десь о пів на п’яту почали працювати «гради», і Грег спросоння лише через кілька секунд після початку обстрілу зауважив, що кудись біжить. Куди, він не знав, однак біг він дуже швидко, наче молодий тарган. Такими ж молодими тарганами неслися ховатися за товстими стінами і всі інші новобранці. Це було по-справжньому страшно. Нестерпно захотілося додому: в тишу, під ковдру, під бік до сплячої дружини – піт по спині рікою стікав у штани. Як висловився потім Славко: «…Ми какали ось такими цеглинами!» – і показував цеглину розміром з чималу каменюку. Повернувшись на своє місце, Грег побачив, що практично всі бійці, що раніше вже бували під обстрілами, мирно сплять, і здивувався їхній витримці.

«Яка там витримка? – пояснював йому Макс, коли вони на ранок очікували команди на штурм під Кутейниковим. – Просто коли ти під обстрілами не перший раз, то сам вже чуєш – і звідки стріляють, і куди летить. Так що ніякої хоробрості, звичайний розрахунок».

– Увага! – урвала розмову команда. – Зараз підемо у розвідку боєм!

– Блін! – рознервувався Макс. – А розумніше нічого вони не придумали? – Він, очевидно, добре знав, що таке розвідка боєм: ти йдеш у наступ, а по тобі веде вогонь противник, вогняні точки якого має знешкодити під час розвідки ваша артилерія. Питання тільки в тому, хто кого раніше знищить: противник – атакувальників чи арта – противника.

Надійшов наказ витягнути з мобільних телефонів акумулятори і не торкатися на дорогах сторонніх предметів. «Бачиш щось підозріле – краще відійди подалі й стріляй туди, – порадив Макс. – Завжди вірний спосіб залишитися живим, повір мені на слово!» Вперед пішли беемпе, за ними – бійці, за якими їхали білі броньовані міні-автобуси із зеленими написами «Приватбанк», за міні-бусами тягнули «рапіри». «Сепари думають, – жартували хлопці, – що це в «приватівських» бусіках нам гроші від Бені везуть. За кожного сепара – по десять тисяч баксів!»

У цих місцях зовсім нещодавно йшли бої: з асфальту стирчали хвостики мін, на узбіччях валялися рештки тіл, від яких на спекотному сонці йшов жахливий трупний сморід. У полях, здалеку схожі на апарати Єлізарова, можна було побачити остови касетних боєприпасів, нерозірваних снарядів «ураганів» та «смерчей». Коли проходили повз мінометну батарею, мінометники вирішили трохи полякати ворога і дали залп, на який необстріляна частина батальйону відреагувала миттєво – як на команду «лягай!» Усвідомивши, що вони дарма падали мордякою в пилюку, новачки здіймалися на ноги і, поправляючи автомати, зніяковіло посміхалися й обтрушували камуфляжі. Бійці, які залишилися на ногах, гучно реготали, особливо самі мінометники: мовляв, нічого, хлопці, до всього призвичаєтесь!

Біля мосту Грег побачив зрешечену і прошиту наскрізь кулями й осколками «газельку», яка уткнулася білим капотом у бетонну палю. Через скло крізь «сніжинки» від куль він нарахував усередині не менше дев’яти трупів – незрозуміло, чи то сепаратисти, чи то мирні мешканці потрапили під обстріл. Поруч стояло розбите на друзки сріблясте «шевроле-авео» – в ньому три людини сиділи, схиливши голови одна на одну, немов п’яні; водій, обсипаний дрібними бризками скла, лежав головою на кермі. Грегу стало зле. Він ніколи не уявляв собі війни з цього боку, і йому не хотілося думати про те, що під кулями чи бомбами можуть гинути мирні люди. Він чітко знав, для чого і чому він тут, і що зобов’язаний робити, щоб війна не прийшла в його рідне місто і не вбила його рідних – він повинен прийти сюди зі зброєю в руках і змусити тих, хто бажає його країні та його родині зла, капітулювати. Загинуть вороги чи втечуть, або здадуться в полон, його мало цікавило, він прийшов сюди захищати свій дім. Однак такі моменти, як сріблястий «шевроле-авео» та біла «газелька», повні небіжчиків, не вписувалися в удавану картинку. «Там, усередині, – заспокоював він себе, – могли ж бути і сепаратисти, хто знає?» Хто знає взагалі, як і за якими критеріями проводити цю межу: між сепаратистами зі зброєю в руках і тими, хто їх підтримує? Між тими, хто їх підтримує морально, і тими, кому байдуже? Між тими, кому байдуже, і тими, хто таємно вірить, що Україна повернеться на Донбас? Як відокремити винних від невинних? Грег не мав відповіді на ці запитання.