Евгений Положий: Іловайськ. Розповіді про справжніх людей

Коли Росія «віджала» Крим, Грег заметушився по квартирі, не знаходячи собі місця. Маринка намагалася його заспокоїти, відправити з донькою в кіно або на роледром, та він ніяк не заспокоювався: знову дзвонив друзям, про щось шепотівся з ними, нишпорив інтернетом, видивлявся новини по телевізору.

– Ти щось задумав? – стривожено перепитувала дружина. – Зізнавайся!

Грег відмовчувався.

– Батьку, – подзвонив він у неділю ввечері в день кримського референдуму, – тобі не здається, що пора йти Батьківщину захищати? – Грег не запитував дозволу, він шукав поради.

– Ні, – гаряче відповідав батько. – Там усе домовлено! Подивися, за Крим же ніхто не воює! – і помер наступного дня. Але поміж відповіддю синові й смертю старий встиг змінити віру. Він зрікся минулого, розірвав його і викинув на смітник разом із нікому не потрібним, але ретельно захованим у шухляді квитком члена КПРС.

Мамі Грег пообіцяв, що не піде добровольцем у найближчі сорок днів – заради пам’яті про батька. Однак він знайшов, чим себе зайняти: в місті організовувалися патрулі, чоловіки стояли з палками і мисливською зброєю на блокпостах, чергували в штабі добровольчого батальйону «Дніпро-1», що тільки починав формуватися. А в цей час на сході країни вже вирував сепаратизм: у містах і селищах Донецької та Луганської областей над адміністративними будинками чи не кожного дня підіймалися російські триколори та прапори самопроголошених республік «денеер» та «еленер», у Слов’янську вже сидів «нєкій» Ігор Стрєлков і сповіщав про неминучу перемогу «російської весни», лунали заклики до створення «Новоросії». Під шумок там почали грабувати магазини, «віджимати» автомобілі, стали зникати люди, яких потім знаходили мертвими зі слідами катувань. Словом, справи з кожним днем ставали все паскуднішими.

Свою заяву добровольця Грег відніс до військкомату на початку травня, і місяць чекав, коли його викличуть. Періодично він дзвонив туди, однак кожного разу розмова не складалася, у співробітників військкомату завжди знаходилися причини не видавати йому військовий квиток. Свій перший, той самий, що дають у шістнадцять років, Грег давно загубив – всі проблеми з проходженням військової служби тоді вирішилися шляхом стандартного хабара із наступним записом: «До проходження військової служби за станом здоров’я не здатен». І ось, потрібно ж такому статися у житті – тепер він сам буквально взяв в облогу військкомат із вимогою зарахувати у лави військовозабов’язаних. У військкоматі на таких, як Грег, дивилися косо, звинувачуючи в бажанні зрубати бабла в добровольчих батальйонах і небажанні служити в лавах регулярної армії. Ось тут воєнкомів Грег розумів добре – план мобілізації руйнувався на очах. Тим більше були не зрозумілі такі бюрократичні затримки, і Грег страшенно лютував, але вся його злість зникала, коли він бачив очі солдат, які повернулися з АТО – байдужих до всього вояк у брудній формі, що приїжджали під їхній штаб у кузовах вантажівок разом із «двохсотими», упакованими у великі чорні целофанові мішки.

– Я йду на війну, – нарешті в середині літа сказав він матері.

Дружина вже давно змирилася з майбутнім від’їздом, вона вважала, що війна – це таке рішення, яке чоловік знаходить сам.

– Синку, – сказала мама, – всяка робота – небезпечна, на всякій роботі можуть вбити. Ця робота просто трохи небезпечніша, ніж ті, що ти мав раніше. Я завжди говорила батькові, що за незалежність Україні доведеться повоювати. Не йому, так дітям. Він до найостаннішого дня не вірив. Ну ось… Просто так нічого не дається людям.

Так що йшов Грег на фронт легко. У штабі батальйону, де бійці з самого ранку до пізнього вечора чекали на відправку до зони АТО, приїхали попрощатися двоюрідні сестри, які збиралися через тиждень до Німеччини – білявки-близнючки подарували класний німецький ніж, сусід порадував новим бронечохлом, куди Грег перекинув свої бронеплити, а під вечір дружина привезла щойно отримані на замовлення американські берці, саме такі, про які він мріяв – водостійкі, із пластиковою підошвою, їх можна не знімати п’ять днів, і для ніг буде о’кей.

Тепер він був готовий до війни. Наразі він тоді так вважав.

У шерензі на плацу на ранковій повірці стояли майже всі, з ким Грег останні два тижні підвищував свою військову кваліфікацію у тренувальному таборі. І якщо для тих, хто займався спортом, наприклад, як Грег – страйкболом, крос десять кілометрів лісом – звична справа, то для багатьох добровольців незвичні фізичні навантаження стали серйозним іспитом. Але нікуди не втік і стояв у строю Бодя з Бердичева, сорокачотирьохрічний інженер із хворими колінами; стояв і Слава Сніжок – тому що зі Сніжного – тридцятирічний вчитель російської мови та літератури, який залишив удома, під сепаратистами, дружину і двох дітей; стояв тут і колишній вевешник із Дніпропетровська, і колишній охоронець із П’ятихаток; стояв Віталик із Жовтих Вод, учитель з бойового гопака; багато різних та цікавих людей стояли в той день у лавах бійців «Дніпра-1», «Самооборони» і «Правого сектора». Автомат, чотири магазини, розгрузка, каска – аптечку, хто зміг, той купив сам – ось і все знаряддя бійця, не дуже-то й багато як задля триденного відрядження в зону бойових дій.