Павел Загребельный - День шостий

Султанов ще здаля побачив її чорні прекрасні очі, її пишне волосся, розсипане на подушках, її незем­ну блідість і ніжність. І коли підійшов, то кинув до Наді свої сильні руки і вигукнув:

— Здрастуй, красуне! Здрастуй, Райська Пташко!

І Надька зраділо простягнула йому маленьку й

легку, як пташина лапка, руку й обдарувала сержан­та небесним усміхом.

— Я не знала, що ви такий.

— Який же?

— Ну, такий...

Козак стояв поряд, про нього забули, він відчу­вав свою неоковирність, незграбність, тяжкий запах пушсала від чобіт. Нащо він народився і нащо живе?

Але тут Султанов легко, мовби танцівливо віцвихнувся від Надьки, ось щойно він тут був, а вже нема, і не жди, не буде, натомість лишався він, Веніамін Козак, і має відповідати за себе і за всіх.

Надька неприховано водила очима за Султано­вим.

— А як вас звати? — спитала його.

— Султанов.

— Це ж прізвище. А звати. Ось Козак — це Веня, Веніамін, а ви?

— Султанов.

Він розглядав фотографії на стіні.

— Там наші мама й тато, а нас із Санькою і не­має, — пояснювала Надька, вгадуючи, що саме роз­глядає Султанов. — Я схожа на маму, а Санька — викапані тато. Якби там ще була карточка Василя Голика, то ви б побачили, який той Василь! Зако­хався у Саньку так, що грозився хату нам спалити! А Санька затялася: ні й ні! Вона нікого не любить. Голик не міг дихати без неї. Пішов до армії, а хто каже: втік до Києва і там десь пристроївся. Горбо­носий такий був, як оце ви...

Санька з'явилася з сіней, заторохтіла тарілками в миснику, почула останні Надьчині слова, попере­дила беззлобно:

— Ви її не слухайте. Вона все вигадує.

— А от і не вигадую! Не вигадую! Скажеш: не було Голика? Я ж усе знаю, бо я сестра! А у вас, Султанов, була сестра?

— Сестра? — Султанов саме розглядав кольоро­ву картинку під невеликим настінним дзеркалом, по­темнілим з країв. — Сестри не було. Шість братів! І всі на війні. На землі, в небесах і на морі! Ясно?

— Ой лишечко! А в тебе, Веню, сестра була?

— Була, — буркнув Козак. Злякався Надьчиних розпитувань. Сестра Марійка виходила заміж, ще він був малий. Його примусили «продавати» сестру. Коли жених вивозив Марійку з їхнього двору, Веня став у воротях і не пускав весільного поїзду без викупу. Він би не стояв там і хвилини, втік би світ за очі, але п'яні родичі тримали з обох боків і кричали: «Требуй викупу! Требуй викупу!» Жених зіскочив з воза, сипав грошима на малого, Веня пручався у п'яних руках, плакав, а дядьки пхали йому гроші в кишені, у жмені, за пазуху. Зім'яті червоні тридцятки падали на траву, весільні гості кричали: «Бери, Беню, зби­рай, ш;об не валялося!»

— Одна сестра, — сказав він, — уже заміжня, двоє дітей. Чоловік пішов на фронт.

— І ти ж оце пішов? — співчутливо глянула на нього Надя, і він був вдячний за той погляд.

— Я добровільно. Ми з хлопцями вже в дев'ято­му класі намірилися йти у військові училища. Я хотів у військово-морське. Написав листа наркому військо­во-морського флоту Кузнецову. Мені прийшов па­кет. Від начальника прийомної наркома капітана першого рангу Редькіна.

— Редькіна, — пошепки повторила Надька.

— Капітан першого рангу написав мені, що нар­ком вітає мій намір і дав розпорядження послати мені брошуру, в якій розповідається про всі військо­во-морські училища. В Ленінграді, у Баку, в Одесі... Ну, а тут почалася війна, я подумав, що діз Ленін­града й до Баку далеко, поїхав до Одеси в училище берегової артилерії, та не доїхав, попав під бом- бйожку, ну і ось...

— І ти був під бомбйожкою?

— Сержант он і не під таким уже був!

Султанов і досі стояв перед картинкою. Ярмар­ковий олеодрук. Дівчина біля криниці і козак на коні біля неї. Мабуть, у всіх українських хатах на стіні біля родинних фотографій або під дзеркалом висів той малюнок, і всі дівчата закохувалися у того горбоносого козака, а тоді шукали його дов­кола себе живого. Козак, у синім жупані, сивій шапці, червоний пояс, вороний кінь. Дівчина у плахті, вінок із квіточок на голові, біла сорочка гаптована, коралі на високій шиї: Козак від’їжджає, дівчинонька плаче.

— Правда ж, той козак на вас схожий? — спита­ла Надька Султанова.

— Я без вусів, — усміхнувся сержант.

— А такий же горбоносий. І Голик теж був гор­боносий. А дівчина, як я...

— Ось не вигадуй! — знову нагодилася до хати Санька. — Вже як на кого схожа, так на мене.

— Вона ж чорнява!

— То й що? Може, і я чорнявою колись стану. А тобі лиш би вигадувати! Не казала ще вона ніби то її грім ударив, як маму нашу вбив?