Павел Загребельный - День шостий

— Та ми їх, вважайте, чи й бачили, — сказав Мар'яненко. — Промайнули вночі, як тіні, ті над берег, ті у степ, ті до шляху, — і не видно й не чутно.

— Зайняли кругову оборону — пояснив Султанов, — до особливого розпорядження. За тиждень диспозиція зміниться, і ми вийдемо на оперативний простір.

Голова кліпав очима, нічого не розуміючи.

— Може, вам поміч якась потрібна? — поспи­тав. — З продуктами чи там що?

— Всім забезпечені. Дякуємо.

— Та це ми дякуємо, що наше село, значить, у такій обороні.

— Можете бути спокійні. Мої бійці виконають свій обов'язок до кінця! — приклав руку до пілотки Султанов.

Боря Тетюєв підштовхнув непомітно Козака, ско­сив очі на сержанта. Ну, який у нас командир! Які слова знаходить!

Мар'яненка з жінками проводжали аж до шляху, коли ж усі зібралися на вогневій, Султанов підкли­кав Ардаб'єва.

— Їздовий Ардаб'єв, що це у вас? — спитав сухо, показуючи на каску з яйцями.

— Яйця, товаришу сержант.

— Щось я не пригадую, щоб у вашому речовому атестаті значився кошик для курячих яєць.

Ардаб'єв переводив погляд з одного на другого, шукаючи підтримки, але у всіх в очах вичитував тільки сміх і тому не знав, як поводитися.

— Так, товаришу сержант, це ж та всю батарею! Подарунок місцевого населення. Для зміцнення на­ших сил і боєготовності.

— Щоб це було востаннє, — суворо попередив

його Султанов.

— Так точно, востаннє, товаришу сержант.

— А з яєць що — яєчню зробимо?

Ардаб'єв зрадів.

— Можна, товаришу сержант, це можна!

— Рядовий Козак, — скомандував Султанов. — Дозволяю відлучитися і дістати сковороду.

— Єсть! — гукнув Козак і залопотів кукурудзою, поки сержант не передумав.

Санька стояла біля повітки, сипала поперед себе зерно, скликала курей: «Тю-тю-тю!». Купалася у сонці, буйне тіло і молодий голос, зграбні рухи, сміх в очах, на лиці, у всій постаті.

— Чого тобі? — насмішкувато спитала Козака.

— Сержант прислав.

— Все присилає. Сам він що — ходити не вміє?

— Просив сковорідку. Яєчню смажити.

— Сковорідку? Ти б до Надьки зайшов. Жде. Обіцяв прийти, а не йдеш,

— Бойові навчання.

— Та знаю. Чула. То зайдеш?

Він убіг до хати, побачив Надю на скрині біля причілкового вікна, непорушну й безпомічну, а де ще прекраснішу, як тоді, удосвіта, не знав, що їй казати, ніяковів од надміру грубої сили, що била з усієї його постаті, сили такої недоречної поряд з цією недолею тяжкою, з цією дівчиною, в якій жив тільки дух — майже цілковито безтілесній.

— Пробач, Надю, не міг вирватися.

— Але ж прийшов? Я така рада і така вдячна.

— Я на мить одну. Біжу! Наказ!

— Сядь хоч посидь. Отам на ослоні. Або ось тут ближче. Там у мене книжки, то ти їх відсунь.

— Я потім. Може, ще й сьогодні. Після обіду.

— Ах, який же ти...

Санька врятувала його, внісши велику сковороду і четвертину жовтуватого сала.

— А сало навіщо?

— Хто ж смажить яєчню без сала? Бери!

— Бери, бери! — подала голос і Надька.

— Ну, спасибі! Я все Султанову... Я йому ска­жу... Ми з ним...

Він побіг, мало не падаючи, поспішав, щоб збе­регти в собі рішучість, тицьнув сковороду й сало Ардаб'єву, підскочив до Султанова, гаряче зашепотів:

— Товаришу сержант, їх треба відвідати! Бони так ждуть. Надя немічна, прикута до постелі, для неї це... Ви самі розумієте... Товаришу сержант...

Султанов мовчки кивнув йому, але вже й це була маленька перемога, раз не пролунало його тверде «Одставити!» або «Балачки!».

— Ну, що там у вас, Ардаб'єв? — поцікавився Султанов.

— Товаришу сержант, навіть сало є! А з салом можна й на цілий тиждень наперед наїстися!

— Ти що, у верблюда навчився? — зареготав Палярус. — Так той на півмісяця вперед наїдається. Давай і ти вже таким калібром!

А в яких я пустелях жив? — зітхнув Ардаб'єв. — За Волгою біля Каспію яка земля? Для верблюдів, а не для людей. Ось, кажете, гут жара. А хіба це жара! В нас он — крізь кожух пробиває!

Козак бачив верблюдів тільки на малюнках. А щоб кожухи влітку?

— Навіщо ж влітку кожухи? — здивувався він.

— Ось приїдеш після війни в гості, покажу тобі, — пообіцяв Ардаб'єв, метушливо розкладаючи вогонь, хоч це зовсім не личило йому.

Обід з піхотинським супом, кашею і артилерій­ською яєчнею видався на славу, кожен мріяв про статутну мертву годину на сонечку або під кущем бузини, і Султанов скомандував усім відпочивати, а Козака поманив до себе пальцем і неголосно звелів йому:

— Ідіть туди, у двір, і зустрічайте мене біля воріт. Я зараз прибуду. — Тоді гукнув до Борі: — Тетюєв, лишаєтесь за мене!