Павел Загребельный - День шостий

— Іменно: у гостях. Я не маю права. Я коман­дир. Який приклад бійцям? Хіба що Веніамін? Йому дозволяю.

— Я не вмію і не п'ю зовсім, — почервонів Козак.

— Бачили: він не вміє! — глузливо вигукнула Санька. — Ану сідай! Ось тут. А я біля тебе. Надю, ти як?

— Я не хочу, Саню. Їжте, а я подивлюся. Так же гарно на вас дивитися.

Санька все ж налила всім у малюсінькі вузенькі чарочки, налила навіть для Наді, поставила біля неї, присіла біля Козака, притулившись до нього своїм гарячим тугим тілом і обезвладнила його цим дотор­ком так, що він сп'янів і без горілки і незчувся, як проковтнув ту пекучу рідину, закашлявся, запирхався. Санька сміялася, тицяла йому нанизаний на ви­делку шматок сала, давала хліба, вони з Султановим теж випили по краплі і тепер перезиралися, переки­далися поглядами через Козака, а він не міг ні бачи­ти того перезирання, ні відчувати, скупаний у со­ромі через свою недосвідченість і недозрілість.

Поїли скоро, Санька стала прибирати посуд. Сул­танов солодко потягнувся, смачно зарипіли на ньо­му ремені, заграли м'язи під гімнастеркою.

— Тепер би закурити! — мрійливо промовив він.

— А ви куріть тут! — попросила Надя. — Хай чоловічим духом запахне. Правда ж, Саню, хай ку­рять?

— Махорка в нас надто вже зла, — сказав Сул­танов.

— Хто б то злякався вашої Махорки! — хмикнула Санька. — Раз Надька дозволяє, то ото куріть собі, та й усе.

Козак відмовився, а Султанов скрутив свою ко­зячу ніжку і повився хмарою чорного диму. Він сидів на ослоні за столом, Надьчина скриня стояла біля протилежної стіни, збоку в узголов'ї у дівчини було причілкове вікно, навпроти через хату стіл, видно все у вікні, видно й за столом, і Козак із хлоп'ячою заздрістю помітив, що Надя знову неприховано спо­глядає на Султанова і очі в неї палають. Їй, мабуть, подобалося, як Султанов скручував з газетного па­перу козячу ніжку, як сипав у неї чорнющу махру, як викрешував вогонь, як затягувався, як сидів — із красивою недбалістю, сильний, мужній.

Санька швидко впоралася з посудом, стрибнула на ослін поряд з Султановим, штовхнула його пле­чем. У Козака потемніло в очах, і він уже не бачив: дивиться на тих двох Надька чи не дивиться.

— Хочете, товаришу сержант, я поворожу вам? — сказала Санька.

— Як же? На картах? ліниво поцікавився Сул­танов, навіть не зворухнувшись від Саньчиного до­тику.

— А як захочете! Можна й на картах, а можна з очей, з голосу, на руки гляну...

— І що ж може показати ворожіння?

— Кому як. Дім, серце, хвороба, гроші, казен­ний дім, дорога...

— Ну, ну... — Султанов оповивався хмарою диму, так ніби хотів заховати за димовою завісою і себе й Саньку. Надя тихо доторкнулася Козакові до плеча.

— Знаєш що, Веню, ти б міг почитати мені?

— Почитати? Що?

— Книжку. Візьми он там на покуті. Ту, що звер­ху. Я б і сама, та не втримаю у руках. Тяжка.

— Вигадує! — гукнула Санька. — Все вона вига­дує! Може читати й сама. То їй хочеться, щоб ти біля неї посидів, Веню.

— Чому ти така недобра? — докірливо глянув на неї Козак. Казав про Надю, а думав про себе.

— А хто добрий? І де те Добро? — з гіркотою у голосі відповіла йому Санька. — Ось я кинула кар­ти, а вже вам випала одразу шістка пікова. Знаєш що це? Дорога серед мечів... Почитай, почитай книж­ку... Може, й не самій Надьці, а й нам із сержан­том... усім нам... То гарна книжка... В Надьки пога­них книжок немає.

Козак узяв книжку, Надя сама показала йому сторінку.

— Ось звідси.

Він став читати голосно, сам не знав, чому хви­люється, книжка відома була йому з школи, захоп­лювався він її героєм, закоханий і досі був у героїню:

«Аркадий оглянулся и увидел женщину высокого роста в черном платье, остановившуюся в дверях залы. Она поразила его достоинством своей осанки. Обнаженные ее руки красиво лежали вдоль стройного стана. Красиво падали с блестящих волос на покатые плечи легкие ветки фуксии; спокойно и умно, именно спокойно, а не задумчиво глядели светлые глаза из-за немного нависшего белого лба, и губы улыбались едва заметною улыбкою. Какой - то ласковой и мягкой силой веяло от ее лица...»

Козак перестав читати, злякано подумавши: «Це ж про Саньку! Це ж вона описана! Як же це могло бути?».

— А правда, ніби в мене такий лоб, як в Одинцової? — спитала тихо Надька, і з такою надією і відчаєм, що Козак поквапливо запевнив:

— Точно!

— Ти навіть не глянув на мій лоб.

— А я дивився перед тим.

— Прочитай отам ще з сімнадцятого розділу, — попросила вона, і Козак зрозумів, що Надя знає роман мало не напам'ять.