Павел Загребельный - День шостий

«Базаров встал. Лампа тускло горела посреди потемневшей, благовонной, уединенной комнаты; сквозь изредка колихавшуюся штору вливалась раз- дражительная свежесть ночи, слышалось ее таинственное шептание. Одинцова не шевелилась ни одним членом, но тайное волнение охватывало ее понемногу... Оно сообщалось Базарову. Он вдруг почувствовал себя наедине с молодою, прекрасною женшиной...

— Куда вы? — медленно проговорила она.

Он ничего не отвечал и опустился на стул.

— Итак, вы считаете меня спокойным, изнеженным, избалованным существом, — продолжала она тем же голосом, не спуская глаз с окна. — А я так знаю себя, что я очень несчастлива».

— А чого їй треба, що вона нещаслива? — спи­тала Надя. — Вона ще каже, що в ній немає бажан­ня, охоти життя. Як можна таке казати? Ти ж хочеш жити, Веню?

— Хочу.

— Дуже?

— Дуже.

— І я так само... А вона... Та ти прочитай з вісімнадцятого розділу, там перед кінцем.

Козак знайшов розділ, Надя вказала йому те місце.

«Одинцова протянула вперед обе руки, а Базаров уперся лбом в стекло окна. Он задыхался; все тело его видимо трепетало. Но это было не трепетание юношеской робости, не сладкий ужас первого при­знання овладел им».

— Підожди, не читай! — зупинила його Надя. — Не треба. Годі. Ні, читай далі! Швидше!

«...Это страсть в нем билась, сильная и тяжелая — страсть, похожая на злобу и, быть может, сродни ей... Одинцовой стало и страшно и жалко его».

— Правда ж як гарно сказано, — прошепотіла Надя: — «трепетание юношеской робости»? Ти б так зумів сказати?

— Ні.

— І я не зуміла б.

— Що ви там перешіптуєтесь? — гукнула Санька. — Хто б так не зумів сказати і чого? Воно само все скажеться, коли треба...

Стіл відгороджував її і Султанова від тих двох, але тепер уже й не вузький стіл, а непереборний простір, непробивний мур, безнадійна і безмежна пустеля. Ні перейдеш, ні здолаєш. Тільки погляд може долетіти на той бік, а звідти так само погляд, бодай випадковий, неуважний і навіть недбалий, але й тому він був би радий і ловив би кожний той по­гляд і ховав у собі, у своїй душі навіки, тільки для себе, тільки для своєї любові. Чому наша любов така заздрісна і чому ми ненавидимо в любові? Козак ладен був ненавидіти Султанова за те, що Санька так тулиться до нього, що таке зухвале щастя чуєть­ся в її голосі 1 така нехіть до всього на світі, крім отого жилавого, мужнього, вродливого сержанта. Навіщо він привів сюди Султанова? Навіщо сказав йому про дівчат? Міг збрехати, міг налякати не­мічною, сказати, що стара вже, попросити щоранку бігати сюди мовби для допомоги, заставати Саньку ще сонною, з лінивим тілом, майже без одягу. А те­пер? Хай тільки вони підуть звідси, хай тільки опи­няться надворі, він усе скаже Султанову! «Товаришу сержант, я вам цього ніколи не прощу!» — скаже він. А Султанов, що він? Скаже: «Ти ще молодий!»? Ага, для любові молодий, а для війни, для смерті не молодий? Хто на це відповість? Яка сила, яка влада і який закон?

Султанов і тут виявив надприродну чутливість. Йому передалося все те, що клекотіло в душі Коза­ка, він стріпнувся, легенько відтрутив Саньку, став підводитися з-за столу, осмикував гімнастерку.

— Куди ж це ви? — сполошилася Надя, тоді як Саня тільки мовчки стежила за рухами Султанова з лінивою незалежністю володарки й повелительки цього дужого, хоч ще й незнаного, власне, чоловіка.

— Солдатський телефон! — засміявся Султанов. — Вимагає з'явитися на місце служби. Веніамін, ході­мо! Дякуємо за гостинність. За все дякуємо.

— А я вам дякую, що ото на коні, — тихо сказала Надя. — Ніколи не забуду... Це в мене вперше в житті таке...

— Спориш потоптав своїм конем! — гукнула Санька.

— А спориш і треба топтати! Ви не слухайте її, то вона мене хоче подратувати. Ви й своїх солдатів можете приводити в наш двір для занять...

— Може, тобі ще й гармату перед вікнами попо­возити? — поглузувала Санька.

— А хоч би й гармату. Я зроду її не бачила і не уявляю, яка вона...

— Коли будемо міняти дислокацію, я звелю, щоб запряги пройшли через ваш двір, — пообіцяв Султанов. — І гармата, і зарядний ящик, і амуніція. А тепер ми підемо. Дозволите відвідати вас ще?

— Дозволяємо, дозволяємо! — заплескала в до­лоньки Надя. — Саню, чого ж ти мовчиш?

— Вона не заперечує, — сказав Султанов. — Точ­но? Я не помилився?

Санька мовчала, і в цьому мовчанні ще зберіга­лася квола надія для Козака.

Султанов потиснув руку Наді й Саньці, Козак зробив те саме, коли відчув у своїй руці Саньчині затверділі від роботи пальці, відчаєно спитав: