Павел Загребельный - День шостий

— А може, й ударив, а може, й ударив! — мало не плачучи сказала Надька.

— Ти тоді вже лежала. Забула хіба? Ще малою впала на ковзанці, спиною вдарилася — і ото...

— Яка ж ти зла, Саню.

— Я? Зла?

— Ну, не треба, — заспокоїв їх Султанов. — А це у вас що — ще одна кімната?

Він підійшов до дверей у тій стіні, де стояла Надьчина скриня, але не став зазирати туди, делі­катно зупинився. Дівчата мовчки дивилися на ньо­го, Козак мимоволі глянув крізь відхилені двері. Дівоче ліжко, бокаті подушки, килимок з лебедями на стіні, машинка «Зінгер» поряд, мабуть, ще ма­терина.

— То в нас хатина, — пояснила Надя. — Саня там спить. А я — на скрині, щоб видно було у вікно...

Санька підбігла, хряпнула дверима до хатини, гукнула із слізьми в голосі:

— Як ти мені набридла!

Султанов мовчки, легенько, самими кінчиками пальців доторкнувся до голої Саньчиної руки, і дівчи­на вся напружилася від того доторку, тоді злякано вигнулася й вибігла з хати. Козак на мить заплющив очі. Хотів забути той доторк пальців Султанова до Саньчиної руки, ніколи не згадувати, не знати. Але ж бачив, усе бачив! Навіщо він пішов сюди з Султано­вим? Щоб відчути себе нещасним?

— Ви її пожалійте, — сказала про Саньку Надя. — Вона ж так вимучується! І води наносити, і вимити, попрати, зготувати, впорати порося, а там кури, город, та ще й я... Вона така терпляча... Я б ніколи не витерпіла... І ніхто б не витерпів, прав­да ж?.. Хоча що ж я кажу? Солдати ще й не таке терплять, правда ж?

— А що солдати? — бадьоро промовив Султа­нов. — Армія є армія. Підйом. Фіззарядка. Ранко­вий туалет. Сніданок. Бойове навчання. Обід. Ну, і так до відбою. Усе просто і ясно, ніяких таємниць.

Це Наді не дуже сподобалося.

— Як же без таємниць? — здивувалася вона. — Хіба можна без таємниць. От у нашій хаті є до­мовик.

— Ну-ну, — порипів Султанов чобітьми, проходячись туди й сюди по хаті, мало не дістаючи голо­вою до темного сволока, — припустимо. У нас у сак­лях теж є дух. Домашнє вогнище. Вогнище — це і є наш дух.

— А в нас — домовик!

— Де ж він тут ховається?

— Я — той домовик! І щоб ви всі знали!

В її голосі теж підозріло забриніли сльози, і Сул­танов, мабуть, трохи збентежився цією вразливістю обох сестер і вже не знав, чим може помогти. Він ще трохи пометався по хаті, став коло дверей, прислу­хаючись, чи не вертається Санька, сказав ні до кого:

— Піду покурю.

— І я з вами! — скинувся Козак, злякавшись, що Султанов знайде надворі Саньку і тоді вже й не зна­ти, що буде далі, що станеться. Він зрозумів, що кидати Надю саму негоже, що це соромно, ганебно, підло, але нічого не міг вдіяти з собою. Надя була між ними тільки знаряддям для хитрої і затаєної гри, а справжнє змагання точилося за Саньку, і не зма­гання, а війна, і ту війну Козак програвав жорстоко й безнадійно, але програвати не хотів, ще сподівав­ся на чудо, може, на свою впертість, на молодість, на невинність. Був невинний, як у день свого на­родження, а хіба ж за цей найдорожчий скарб не зможе винагородити тебе життя прихильністю і лю­бов'ю?

Санька з'явилася у хаті нечутно, як і перед тим, і врятувала Козака, поклала край його розгубленості й розтривоженості. В одній руці несла тарілку з кри­шениками цибулі і дрібно нарізаним салом, у другій — миску з гарячою, щойно звареною картоплею.

— Я ж казала! — сплеснула долоньками Надя. — Я ж казала, яка вона!

— Прошу до столу, милі гості, — запросила Сань­ка. — Поки картопля не охолола. Ну, товаришу сер­жант! Веню!

Те, що вона звала Козака Венею, а Султанова тільки «товариш сержант», промовляло мовби на користь Козака, але він уже не вірив у слова, бо щойно пересвідчився, як багато важить лиш один доторк пальців, непомітний рух, переблиск очей, приховане зітхання.

— Дякуємо, — сказав Султанов. — Я ж сказав, що ми щойно з обіду.

— Генералам своїм дякуватимете! — недбало відмахнулася Санька. - Може, скажете, що й моло­дою картоплею вас годують?

— Молодої картоплі не маємо, визнав сер­жант. — Суп-пюре гороховий, каша пшоняна з сви­нячою тушонкою, а молодої картоплі — ні...

— Отож. То сідайте і ніяких мені відмовлянь!

Вона кидала на стіл виделки, ложки, вміло на­різала хліба, притискуючи паляницю до високих гру­дей, тоді дзенькнула чарочками, виставила «чекушку» за три п'ятнадцять.

Султанов уже всовувався на ослін, але побачив горілку і наставив на Саньку долоню.

— А цього не можна ніяк!

— Хоч пригубите по краплиночці. А то скажуть: були в гостях і насухо...