Валентин Строкань - Чорний іній

Він знову роззирнувся. З-поміж невеликих засніжених горбів були помітні щогли. Витикалися вони, здавалося, зовсім близько, за якихось десять метрів. Але так тільки здавалося. Він активно запрацював руками, й лижі легко понесли його вперед, та щогли й далі маячіли попереду на тій самій відстані.

«Сорок хвилин туди, сорок назад, сорок на роботу... Та десять на непередбачені обставини. Дві години десять хвилин... Повинен встигнути. А місце німець вибрав виграшне. Природа неначе чекала на нього. Майданчик майже рівний, і розмір підходящий... Щогли, звичайно, запаралелені... Та вся система, мабуть, паралельна, хіба ж вони дурні?.. Торохнути б увесь жмут кабелів, і справі кінець... Але нам ще передавач знадобиться... Отже, одну антену передавальну... На яку він показав? Ось вона, друга — ліворуч... Треба її зберегти. Вони обов'язково спробують пустити все це до дідька, коли осиковий кілок проб'є груди. А ми їм... дулю... Надто відхилився праворуч. — Він звів голову. — ...Трохи далі немов западина... неглибока, але придатна... Біля підніжжя кожної накидано каміння, щоб не попадали... Розтяжки теж укріплені... Де цей покидьок? Он стирчить... біля четвертої щогли. Ганси підвищили пильність. Чого б це?.. Коли вперше стежили, тут поста не було. Ми його не враховували... Тепер мені розсьорбувати. От супостат, він жодної секунди на місці не стоїть, це ускладнює справу... Непомітно наблизитися до другої щогли не вдасться. Це просто неможливо. Вартовий обов'язково помітить».

Старшина уповільнив рух. Зупинився. Притис лоб до лиж.

«А коли забити? Доповзти непомітно? Навіть якщо це вдасться, то зчинять ґвалт у бараці, він же на видноті... Небезпечно — миттєво поставлять всіх на ноги. Хай йому грець!»

Він знову звів голову. До найближчої щогли залишалося сто метрів.

«Від щогли до барака тягнеться провислий трос. Щоб не заплутати, як хуртовина почнеться... Навіть червоним відмаркували. Якби ще й дротик, що веде до заряду, відмаркували, я б цьому Айхлерові своїх сто грамів віддав. Нехай би хильнув, сволота, за нашу перемогу».

Вітер жбурляв у обличчя колючі сніжини, заважав йому вдивлятися. А де вартовий? Старшина напружено озирав скелі, що темніли зовсім поруч. Нікого! Він і далі терпляче вичікував.

«А там щось ворушиться... Цей маленький Гітлер майже зливається зі скелею... Обличчям праворуч, від вітру... А що, як?..»

«Варто спробувати. Іншого виходу не бачу. Тепер — швидше! А то, як і далі так, то впораюся не раніше, ніж наші візьмуть Берлін».

Він дряпав лижами кригу, притискався до них підборіддям. Відшукував найменші горбки, шпаринки, ямки. Руки втомилися, ломило спину, дихання ставало дедалі уривчастішим.

Вартовий стояв потилицею до нього. Видно було лише верхню половину його масивного, закутаного у щось хутряне, тулуба. Щоб прискорити рух, старшина злегка звівся і, чимдуж відштовхуючись руками, промайнув десять метрів. Вартовий поворухнувся. Довелося втиснутися у виямок і завмерти. Годинник показував п'ятнадцяту п'ятдесят.

«Довго ця пригода тягнеться, довго... Ще метрів сорок... Аби тільки розподільна коробка була на місці...»

Тепер він намагався вийти на останній відтинок шляху так, щоб між ним і вартовим була масивна купа каменю, нагромаджена біля підніжжя щогли. За нею можна було сховатися.

Він наближався до безпечної зони, ще зусилля — і геть щезне з поля зору вартового. Цієї миті німець озирнувся.

Німець пильно дивився в напрямку старшини. Потім повільно рушив назустріч. «Зараз як торохне!.. — промайнуло в голові. Тільки не рухатися... не рухатися... Чутно цокання годинника... У роті присмак талого снігу. Скільки ще секунд?.. Отже, на ловця і звір... Коли це було, щоб старшина Лукашевич не повертався до смерті обличчям!»

Він повернув голову назустріч вартовому. Кинджал зручно ліг у гарячу долоню, готовий у невловну частку секунди перетнути простір, що відділяв німця від старшини. «Ось він іде. Ближче... ближче... Промаху не буде. Але ж будуть ті часточки секунди, в які німець може натиснути на спуск... Відстань усе-таки чималенька... Ну?..»

Але німець нахилився, підібрав щось у снігу й, знову повернувшись спиною, подибав до своєї ніші в каменях.

«Ну, пташенятко! Нерви псувати надумав!» — і кам'яні зморшки на обличчі старшини розгладились.

Коли припав до купи каміння, то відчув себе, нарешті, в безпеці. Тут він був недосяжним для вартового, хоча той мерз у якихось десяти-п'ятнадцяти кроках від нього.

Розподільна коробка, пофарбована білим й ледь припорошена снігом, була на місці, там, де їй і належало бути, між двома каменями, і він швидко знайшов її і розкрив. Помітив і дріт, що вів до заряду. На превеликий подив старшини дріт справді був відмаркований, хоча й без того тягнувся окремо, поза джгутами та роз'ємами. Тільки маркування не червоне, а блакитне.