Валентин Строкань - Чорний іній

Зміна бігла швидко. Всі були в полярному одязі, з речмішками і, що найприкріше, в касках. До того ще й ремінна збруя, підсумки, зброя. І вдарити, здавалося б, нікуди... Голими руками не візьмеш. Ні в тім'ячко, ні по череву, ні по хребту. В бінокль Щербо ясно бачив зосередженість на їхніх свіжих поголених обличчях. «Відпочили, арійці... Отже, сутичка буде запеклою. Але ми їх розберемо на запчастини. Все одно! Трясця вашій фашистській «неньці»!»

Тривожність не миналася. Він застережно звів руку, даючи знак бійцям, що нерухомо приткнулися на невеличких виступах скель.

Нарешті німці зупинилися на втоптаному майданчику перед постом і, весело перемовляючись, почали знімати лижі. Видно було, що перспектива пробути добу у відносній бездіяльності та на відлюдді тішила їх більше, ніж метушливе й галасливе існування на станції.

Нехитра солдатська психологія була близькою і зрозумілою для того, хто спостерігав за ними і кому належало обірвати цю звичну й буденну процедуру зміни варти. Ані жалю, ні співчуття до німців не було. Вони вже добу майже нічого не їли, давно не спали, мали за плечима божевільний багатокілометровий перехід через сніги й скелі. Перед ними був ворог, і цим усе сказано.

Після умовного стуку розвідного, коли двері почали відчиняти зсередини, просто на спини німців згори звалилися четверо. П'ятим трохи пізніше стрибнув Щербо. Не тому, що спізнився, це було частиною плану. Вони свідомо атакували саме тоді, коли після візуального контакту крізь вічко вартовий почав відчиняти двері. Ні раніше, ні пізніше. Той, хто відчиняє, кілька секунд відсуватиме засуви і ніяк не зможе взяти участі у тому, що діятиметься ззовні. Правильно обравши час атаки, вони розпорошували сили противника, били його по черзі.

Джафар та Назаров повинні були зразу ж по «приземленню» на спини своїх «підопічних» прорватися всередину поста. Ткачук теж повинен був удертися слідом за ними, але тільки після того, як упорається зі своєю жертвою. Гаральду та Щербові належало «підчистити тил», тобто розібратися з рештою німців назовні.

Щербо бачив, як звалилися німці під вагою тіл його бійців — це вам не яблука Ньютона — як двоє нерухомо завмерли в снігу, як ударом ноги Джафар розчахнув двері, як кинулися за ним у печерний морок Назаров та Ткачук. Усе це він устиг охопити, ввібрати в себе, доки летів з триметрової висоти. Він навмисне затягнув із стрибком, точно розрахувавши момент свого старту. Залишалися ще двоє.

У падінні Щербо спробував дотягнутися до того, хто встояв на ногах.

«Пару ребер зламав, напевне... Ще!.. Ніж увійшов у серце майже без зусилля. — Німець закляк, безтямно витріщивши на Щерба ще живі очі. — Цей вибув».

Німець, котрого звалив Назаров, після нетривалої розгубленості намагався стати навколішки, машинально струшуючи налиплий на обличчя сніг. Щоб противник не отямився, Гаральд у довгому стрибку знову його збив. Після чого той відлетів до навстіж прочинених дверей і почав очманіло рачкувати до приміщення. Цього Щербо не бачив, він був уже всередині.

Діяли злагоджено і швидко, без метушні. Ставлячи завдання, Щербо врахував і психологічний нюанс — ефект порога, як він його називав. Якщо відразу не вдалося зчинити тривогу й обидві сторони втяглися в рукопашний бій, то на перший план неминуче мала висунутися інша мета — спочатку прибрати з дороги того, хто прямо загрожував життю, а вже опісля бити на сполох. Поки що проміжної мети було досягнуто — вплуталися в бійку, зв'язавши противника ближнім боєм.

«Поки все складається нормально!» — подумав Щербо, відчуваючи, як терпне вилиця, забита при падінні. Хтось одразу затопив прямим правим в обличчя. У відповідь — миттєвий відскок ліворуч з поворотом тулуба в протилежний бік, поштовх лівою рукою у передпліччя, захват правої руки і — важіль усередину із збиванням! Це був простий і безвідмовний больовий прийом.

Його намагалися захопити ззаду. Різкий шоковий удар ліктем. Конвульсивні видихи, хрипіння, стогін та хекання, стукіт, брязкіт заліза... Загускле від страшної безмовності рукопашної повітря... Уривки картин, що відбилися зі страхітливою виразністю...

Після удару ногою в живіт Ткачук пролетів мало не через усе приміщення й розчепірився біля протилежної стіни, ледве не зваливши кулемет з заправленою стрічкою. Почувся чийсь хрипкий тріумфуючий рик. У голові Щерба почав розпливатися морок, перед очима все захиталося, і він змушений був спертися об стіну. «Якась тварюка встигла-таки затопити мені у вухо...»