Валентин Строкань - Чорний іній

Кіптява повільно розтавала у сірому повітрі. Хатина догоряла. Тоненькі блакитні цівки тягнулися догори, невагомі сірі пластівці злітали з обвуглених дошок і кружляли над згарищем.

Цвях лежав за якихось десять кроків трохи попереду хижі, з того боку, звідки мали з'явитися німці. Коли полум'я охопило всю хатину, в нього стало сил викотитися за поріг і дістатися до цього зручного каменя, який зараз слугував йому за бруствер. Дивився на хатину, й серце його оповив смуток за цим творінням людських рук, яке він тепер знищував. Потому пожалкував, що немає в нього карабіна. Надійного, пристріляного, з великою дальністю. Тоді б ніхто з них не уник... Або хоча б гранати... Хоча ні, граната була б, як собаці п'ята нога, — кинути сил немає... Але, коли вже так сталося, зустрінемо ворога цим пугачем... Він більше нічого не прохав у долі, її примхи вже не мали значення.

Потім він довго лежав нерухомо, відчуваючи, як тануть останні сили, як тече у зворотний бік життя. Все було позаду — той недалекий час, коли він почувався сильним і безсмертним, жаль від усвідомлення того, що все має свій кінець. З дива не сходив: несподівано відкрив у собі здатність до самопожертви. Залишилися тривога й бажання «живіт покласти за друга своя».

Він довго ловив на мушку передню пару, рука тремтіла, дуло «танцювало». Ніяких думок більше не народжувалося, голова спорожніла. Ні болю, ні мук. Єдине несамовите бажання — не промахнутися. Невиразно, немов крізь сон, він шепотів сам собі, що треба вибити якомога більше собак, а якщо пощастить, то й трохи фріців прихопити з собою на той світ.

І ось вони наближаються. Виклично зблиснув одполірованою сталлю полоз, стрімко бігли собаки, звісивши язики з паруючих пащек.

Нестерпно повільно він силкувався з'єднати в одну три точки — мушку, проріз і лівого переднього пса. Але це ніяк не вдавалося.

«Руки тхнуть горілим... Спокійно, — наказав собі, — у тебе є кілька хвилин. Нехай зупиняться... Вони повинні зупинитися...»

Не доїхавши до хатини півсотні метрів, нарти різко загальмували. Троє німців роззиралися навсібіч, побоюючись засідки. Коли погоничеві вдалося зупинити собак, що тяглися до тепла, один з німців зістрибнув із саней у сніг і, тримаючи автомат напоготові, рушив до згарища.

Фашисти були зовсім поряд, і Цвях здивувався, чому вони його не помічають. Знову звів руку, вперши руків'я пістолета в камінь, прицілився. Коли вдалося взяти на мушку переднього пса, він повільно натис на спуск. Постріл був сухий і негучний. Собаки шарпнулися, але одразу, майже злившись, вдарило ще два постріли. Упряжка враз перетворилася на несамовитий безформний клубок. Посторонки переплуталися, собаки борсалися, тягли своїх мертвих упряжців, кидалися одне на одного, тремтіли з переляку чи люті.

Цвях натискав на спуск, вкладаючи в кожний постріл усі свої передсмертні силу й тугу. Він навіть не зміг трохи підвести напівмертве тіло, щоб спертися грудьми на камінь. Встиг лишень побачити, як густо закривавився здичавілий собачий клубок, як падає обличчям у сніг кулеметник, як ухопився за шию другий, як затремтів автомат в руках у третього...

Щербо швидко опритомнів, звів голову. «Все скінчилося... Впоралися без мене». Четверо фашистів заклякли в неприродних позах на підлозі. При дверях стояв Гаральд. «Котра година?»

Напруживши очі, Щербо подивився на годинник і проказав: «Упоралися за півтори хвилини!»

Поки що все йшло за планом, у запасі вони мали десь із чверть години. Хоча варто було поквапитися.

Вони роздивлялися довкола. Щербо зауважив, що печера, всупереч очікуванню, досить простора. «Всередині добротно обшита тесом... Тамбур холодний. Бійниці з віконницями. Обстановка спартанська — піч, кулемет, дві лави, рація, телефон...» Він натягнув каску і почав підганяти ремінець. «Ти ба, ще тепла!» І раптом його відразливо різонув запах того, з кого цю каску зняли півхвилини тому, — запах ворога... Але думка ця була недоречна, і він відігнав її. «Пост, напевне, парний. Двоє відпочивають, двоє чатують. Огляд чудовий — і море, й повітря, і весь горизонт... І вхід на плато блокується...» Порозсовував магазини за пазуху, поклав у кишені. «А що за рундук тут у ніші? НЗ, їжа, набої... Повна автономія на випадок тривалої хуртовини...» Ретельно підігнав ремені. «Стільки їдла... Хоча б на добу раніше увірватися! А зараз на нас чекає робота. Не до їжі! Тепер слово за старшиною!»

Удалині, праворуч від скель, виокремилися три білі постаті. Від об'єкта їх віддаляла набагато більша відстань, ніж у його групи, відтак рушили першими. Щербо подивився на годинник — вісімнадцята нуль п'ять. Поки що все складалося, як планувалося. «За якихось п'ять хвилин і нам у дорогу...»