Валентин Строкань - Чорний іній

Він уявив, як після повернення спецкомісія запорпається у всіх паперах, звірятиме дати, строки, підписи, аналізуватиме правомірність та доцільність командирських рішень, режими роботи й характеристики апаратури, допитуватиме особовий склад і таке інше... Почнуть нишпорити, облизувати, винюхувати. Уявив сірі одутлі пики тилових чиновників з проникливим виразом холодних очей і внутрішньо здригнувся. Цей майже реальний образ немов підхльоснув його, додав упевненості в своїй правоті, зробив її беззаперечною та морально виправданою.

«Ні, ви не маєте права вирішувати мою долю, панове!»

Він зняв телефонну слухавку. Рука тремтіла. Гревер зумисне скористався телефоном, а не вдався до особистого контакту. Він не хотів демонструвати підлеглим важливість для нього радіограми гауптмана Айхлера.

— Біля апарата начальник чергової зміни унтер-офіцер Тільгнер.

— Це майор Гревер. Який обсяг радіообміну на наступну ніч з об'єктом «Майбах-2»?

«Майбах-2» був одним із радіоцентрів ОКВ у Цоссені. Туди надходила вся оперативна інформація, перехоплена за добу.

«Яким ідіотом, певно, я виглядаю в очах цього унтер-офіцера», — подумав Гревер, пропускаючи повз вуха відповідь начальника зміни.

— Скажіть, унтер-офіцере, у вашому журналі за минулу добу зафіксовано заявку на передачу гауптмана Айхлера? Мене цікавлять заявлені частоти.

— Зараз подивлюся, пане майоре.

«Вчора, якщо не помиляюся, чергував унтер-офіцер Нумбергер. Отже, Тільгнера, може, не поінформували. Це добре...»

— Алло, Ви слухаєте, пане майоре? Ми працюємо на плаваючих частотах, а тут вказана фіксована частота 1200 мегагерц. Алло! В журналі позначено також, що згідно з вашим наказом передача відкладена на 24 години. Запис зроблений 29 липня о 16 годині 38 хвилин. Позаяк 24 години минули двадцять хвилин тому і ніяких додаткових розпоряджень не надходило, радіограма передана за призначенням о 16 годині 42 хвилини черговим радіотелеграфістом Штокерманом.

Слухавка приклеїлася до вуха Гревера. З відразою до себе він відчув, як рясно спітніли долоні й запульсували скроні.

— А там не записано, — раптово охриплим голосом спитав Гревер, — що передачу затримав я до повернення гауптмана Айхлера з завдання? І чому Ви, начальник зміни, не зателефонували мені перед тим, як передавати її в ефір? — стримуючи миттєво зростаючу хвилю люті, ледве не прокричав Гревер. Ось вона, наша бюрократія, наша пунктуальність, що її зневажає весь світ! Чорти б нас усіх побрали! Хоча, невідомо, пунктуальність це в даному випадку чи, навпаки, її відсутність...

— Винний, пане майоре, — відповів унтер-офіцер. Він мав свого безпосереднього командира, обер-лейтенанта Ерслебена, і тому не дуже переймався, слухаючи роздратований голос начальника експедиції, що не розумівся на їхній вельми специфічній діяльності. Напевне, він вважав, що майор втручається не в свою справу. Та й формально він мав рацію.

«Кінець! Здіймати галас немає сенсу. Айхлер переграв мене. Напевне, чимось зацікавив цього Тільгнера... підкупив радистів... Мерзотник! Він виявився хитрішим, ніж я уявляв...»

— Доповісте про цей інцидент своєму командирові. Хай він накладе на Вас стягнення, — наказ пролунав тихо й безнадійно.

— Яволь, пане майоре, — байдуже відповів голос на протилежному кінці.

Гревер повільно опустив слухавку в гніздо.

«От і все. Кінець невизначеності...» — він заціпеніло сидів за столом, намагаючись подолати знічення і зібрати докупи думки.

— Дим! На півночі дим, пане майоре!

Захеканий Хіпплер стояв на порозі Греверового кабінету. За його спиною височіла постать унтер-офіцера Шпенкера, який поривався протиснутися у вузькі двері, що їх затуляв Хіпплер. Гревер відірвався від зведення радіоперехоплення, яке й досі тримав перед очима, не в змозі подолати приголомшення, й запитально звів брови.

— Спокійно, Хіпплере. Звідки такий поспіх? Дайте доповісти начальникові варти, — підкреслено спокійним тоном промовив він. Спокій давався йому нелегко. Подумки він відзначив проникливість денщика, від якого не приховалася підвищена знервованість начальника та нетерпіння, з яким той чекав звісток від групи, яка пішла до самотнього мисливського будиночка.

«Треба бути обережнішим, — ковзнула думка. — Якщо це помітив він, могло впасти у вічі й іншим. Спокійніше, майоре!»

Шпенкер, нарешті, протиснувся вперед і, збентежено кліпаючи червоними від безсоння очима, доповів, що над скельним масивом у напрямку розташування самотньої хижі до неба здіймається дим, чорний дим. Його помітив три хвилини тому вартовий другого поста рядовий Трайбман. Схоже, хтось підпалив хижу.