Дітер Нолль - Пригоди Вернера Гольта

— Ти повинен якомога скоріше виховати в собі войовничі якості! — заявив він Гольтові.

В перших числах липня Гольта виписали з лікарні. Він підрахував про себе: «Десять днів відпустки, а з вісімнадцятого — літні канікули, отже, для мене навчальний рік, власне кажучи, вже закінчився. — До того ж посилилися чутки про те, що незабаром почнеться призов у зенітну артилерію. — Можливо, мені й пощастить, — думав Гольт, — аби тільки не йти більше в ту ненависну гімназію!»

Відпустку він проводив здебільшого на пляжі біля річки, а іноді ходив на прогулянки аж за околиці містечка. Одного чудового ранку він, вирізавши собі міцного кийка та прихопивши бутерброди, подався в гори. За кілька годин напруженої ходи позаду лишились останні села, і незабаром Гольта огорнула свіжа прохолода лісу. А після полудня він уже стояв на вершині високої гори і оглядав місцевість. Перед ним у звороті ріки на північний захід тяглося гірське плато, змережане урвищами і проваллями. Скелястими ущелинами вниз, до ріки, збігали гірські струмочки. Тут і там над плоскогір’ям, немов якоюсь силою виштовхнуті на поверхню землі, височіли на кількасот метрів гори, уже трохи нижчі, пізнішого вулканічного походження. На схилах, милуючи око, простелився зелений килим листяних і мішаних лісів. За ними проти сонця виблискувала ріка, а вдалині гори змінювалися хвилястими горбами, які поступово переходили в рівнину. Довкола не видно ні шляху, ні села, ні навіть якоїсь халупи. «Як тут чудово, — думав Гольт. — Але без компаса я не знайду дороги додому. Отут можна б жити, не гірше, ніж Моор із своєю ватагою!»

Гора, на яку піднявся Гольт, була немов обрубана велетенською сокирою. Спускаючись з вершини, він знайшов біля її підніжжя печеру. На південь вздовж однієї з ущелин тяглась каменоломня. З північного боку вода ї вітри оголили гірську породу. Перед Гольтом розкинулись широка полонина та густо порослий лісом, усіяний уламками скель непрохідний схил гори. Коли Гольт спустився південним схилом до каменоломні, перед ним шмигонула в кущі якась звіринка, напевне, лисиця. Переслідуючи її чагарниками, Гольт натрапив у зарос-лях ожини на велику розколину в скелі. Прихопивши з собою сухого хмизу, він проліз поміж уламками кам’яних брил в ущелину. Це була, мабуть, стара штольня. Уже через кілька метрів Гольт міг іти на весь зріст. Далі прохід розширювався. По стінах дзюрчала вода. Гольт запалив хмиз, дим потягло кудись вглиб. Раптом Вернер опинився у великій, сухій, метрів зо три заввишки, печері. Крізь широкий, як у шахті, отвір зверху падало яскраве денне світло.

Гольта охопила радість мандрівника, який відкриває нові землі. Все свідчило про те, що сюди вже давно не ступала нога людини. Дно печери було кам’янисте, а стіни — з крихкої породи. Шахта, що вела вгору, напевне, виходила в каменоломню.

Коли Гольт нарешті вибрався з печери, надворі вже вечоріло, і він вирішив тут-таки заночувати. Довкола було повно спілих суниць, хлопець чудово повечеряв. У цій місцевості, очевидно, водиться багато дичини. Під скелею, біля входу в печеру, росла густа висока трава. З сухого листя і моху Гольт влаштував собі постіль. Потім ще раз піднявся на вершину гори. Настала ніч. Далеко внизу фосфоричною стрічкою виблискувала ріка.

Повернувшись до печери, Гольт розклав біля входу багаття. Залишивши на ніч тліти велику головешку сухого пня, він ліг на свою постіль. Засинаючи, Гольт невідривно дивився на жевріючі вуглинки. Довкола пурхали кажани. В небі миготіло сузір’я Волосожару. Гольтові приснилося сповнене пригод життя тут, у горах, без гімназії, без Мааса. А ще він бачив уві сні співака, і принцесу, затишну печеру, де під перекоти грому і спалахи блискавки закохані з’єднались у першому поцілунку. Вранці, ще до схід сонця, Гольт вирушив назад, у місто.

Сестри Денгельман подали Гольтові, коли він повернувся додому, розкішний сніданок: яйця, бутерброди з шинкою, пиріг з маком. Це відразу насторожило його. «Адже весь час скиглили, що не знають, чим мене годувати, — подумав Гольт. — Мабуть, у спекулянтів дістали. І, напевне, хочуть піддобритись до мене».

Гольт не помилився. Після довгих розмов усе з’ясувалося. Сестри просили, щоб він узяв до себе в кімнату десятирічного хлопчика — з першого вересня, адже ж Гольту йти в армію… Хлопчиків батько, пан Венцель, має свій трактир. У нього є кури, свині…

— Десятирічного шмаркача? — обурено кинув Гольт, звертаючись до Євлалії. Вероніка несхвально похитала головою, в її волоссі забряжчали бігуді.— Не можете зачекати, доки я піду в зенітну артилерію?