Дітер Нолль - Пригоди Вернера Гольта

Іншим разом Вольцов привів з собою маленького Петера Візе. Він підсадив його через мур, а той, незграбно перелазячи, розідрав собі штани.

— Коли одужаєш, я гратиму тобі все, що тільки захочеш.

Через день він передав Гольтові книжки.

Гольт завжди багато читав, а в ці дні, лежачи в ліжку і з нетерпінням чекаючи, коли його випишуть, він, не перебираючи, буквально поглинав усе, що приносили йому з лікарняної бібліотеки. Тут були і його улюблені книжки: Стівенсон, Джек Лондон, Карл Май, «Повісті з життя індійців» Фріца Штейбена. їх він перечитував уже другий або третій раз. Тут потрапили йому під руку «Прикордонники» Гагерна, «Вибрані твори Ніцше» видавництва «Польова пошта», «Аve [5] Аvе — здрастуй (лат.). Єва» Ганса Йоста і, звичайно, різноманітні воєнні романи і повісті. Книг про війну тут було найбільше, починаючи від «Подвигів підводника Віддігена» і кінчаючи такими, як «Семеро під Верденом», не кажучи вже про «Гай 125», «Вогонь і кров» та «Під час сталевої бурі» Ернста Юнгера, а також творів Беймельбурга, Цеберлейна, Етіггофера і інших. А тепер він накинувся на книжки, які передав йому Петер Візе. Це були «Новели» Шторма і збірник «Казок романтиків».

Лежачи в постелі, Гольт думав про героїв перечитаних книг. Він немов бачив їх перед собою живих: Елізабет, дочку лялькаря Лізай і чорняву Ренату з хутора… «От якби познайомитись з такою дівчиною», — несміливо мріяв Гольт. Вольцов зневажав дівчат. Він говорив, що кохання — почуття не гідне чоловіків. А Гольт завжди поєднував несумісне: в його уяві персонажі з «Пісні про Нібелунгів» або «Повісті про плащ короля Лауріна» [6] Лаурін — король карликів в Тіролі, казковий образ середньовіччя. перепліталися з ватажками індійських племен, хоробрими ковбоями і постатями солдат у захисних шинелях, зливалися в єдиний ідеальний образ героя. На сповненому цікавих пригод життєвому шляху цього героя зустрічались і страшні казкові дракони, і привабливі дівчата з новел Шторма; як і Карл Моор [7] Карл Моор — герой драми Фрідріха Шіллера «Розбійники». , він фанатично боровся за справедливість… А тепер Гольт читав повість Новаліса про закоханих, які сховалися між скель у печері від грому та блискавки і «з’єднались навіки в першому поцілунку».

«Перший поцілунок… А який-то він буває?»

Гольт зростав єдиною дитиною в сім’ї. Не по літах розвинутий, він був то по-дитячому пустотливий, то серйозний і задумливий. Рано пробуджені статеві інстинкти викликали в ньому пристрасні бажання і мрійливість. Його дедалі більше вабили дівчата, але, не знаходячи в них особливої таємниці, Гольт оточував їх ореолом загадковості, дивився на все просте і природне немов крізь якийсь міфічний туман, котрий, як і в більшості прочитаних ним книжок, затьмарював справжнє уявлення про життя. Ганс Йост, наприклад, пише, що жінка покликана бути творцем життєдайної крові. В книгах Гольт читав про «вічне євангеліє жінок», про «загадковий міф статі», читав і думав. А відповісти на такі питання могло лише саме життя. Гольт згорав від нетерпіння скоріше пізнати всі таємниці, він прагнув пригод і подвигів.

Його батьки давно розлучились. Гольт залишився з матір’ю — дочкою багатого промисловця. Він дедалі більше виходив з-під її впливу, незважаючи на те, що вона його розпещувала, намагаючись цим завоювати прихильність сина. Одного чудового дня, уже під час війни, Гольт нарешті втік з дому. Його спіймали у Гамбурзі і повернули назад. А через рік, зглянувшись кінець кінцем на синові прохання, мати відпустила його вчитися сюди, в маленьке містечко. Їй говорив хтось, що це ідилічний куточок землі, справжній цілющий едем. До того ж воно розташоване далеко від промислових центрів, над якими вже нависала загроза бомбардувань.

Містечко й справді було спокійне. Воно розкинулося серед мальовничої місцевості, довкола височіли порослі густими лісами гори. Гольт почував себе тут чудово. Він виріс у Леверкузені і Бамбергу. Синівські почуття до батька й матері, нехтування якими Гольтові прищеплювали ще в юнгфольку, а згодом у гітлерюгенді, тепер і зовсім згасли, перетворившись у палке бажання мати справжнього друга, покохати чарівну дівчину. Друга, здається, він нарешті знайшов.

«Вольцаву, — вирішив Гольт, — не слід розповідати про всілякі захоплення і страждання, про Елізабет, Ундіну і про перший поцілунок у печері серед скель».

Під вікном свиснув Вольцов. У того — зовсім інші турботи.